5 (2)

Самотнього, еге ж. Та Ліза плювати хотіла, зайнятий той Дем’ян чи ні. Просто вішалась, та й усе! А він зараз що, відповість їй взаємністю?!

– На жаль, радари збились, – звично насмішкувато озвався Дем’ян. – не самотній я. Маю дівчину.

– Десь там? – Ліза махнула рукою у бік далекого Києва. – Ну, то далеко, а у нас тут суворі правила і буває так сумно… І взагалі, дівчина не стіна…

– Правильно, моя дівчина не стіна, – закивав Дем’ян. – По-перше, така вогняна, що ух! По-друге, камінці знайде і кидатись ними може. А по-третє, Алекс, що ти там копаєшся, я тут тебе так рекламую, а ти не хочеш вийти до Лізбет!

Я відчинила двері настіж саме вчасно, щоб побачити, як радісна усмішка сповзає з Лізиного обличчя. Напевне, лізти до чужого хлопця вона вже передумала.

– Привіт, Лізок, – посміхнулась я широко та променисто, так, що дівчина аж втягнула голову в плечі. – Бачу, ти вже розбіглась зі своїм хлопцем, що так активно лізеш до чужих?

– Та я…

– Чи ти просто хотіла поспілкуватись? Мені просто почулось, коли ти говорила про те, що дівчина не стіна? Приказка, до речі, якась крива і дуже не по-українськи звучить.

– Привіт, Саш, – пробурмотіла вона нарешті. – Класно виглядаєш. Я не думала, що це твій хлопець! Ти ж ніби завжди сама та сама. Навіть Валєрчика відшила.

– Валєрчика відшила, а от справжнього чоловіка, який знає, що робити з дівчиною і як про неї дбати, не відшила, – я взяла Дем’яна за руку. – Сподіваюсь, ти розумієш, що тобі краще пришитись до когось іншого, правда?

Вся бадьорість остаточно стерлась з Лізиних очей, і вона, кивнувши та зиркнувши на мене з-під лоба, нарешті пішла.

Я провела її суворим поглядом.

– М-м-м, а ти ревнива, – зазначив Дем’ян, широко всміхаючись. – Хто б міг подумати, що ти битимешся за мене, як та тигриця.

– Ну, коли вже на тебе летять, мов мухи на результат природної переробки котлет, то доводиться вмикати режим тигриці.

– Що, котлетка і все, на що вона перетвориться, тільки твої?

– Тигриці люблять сире м’ясо, пам’ятай про це, – клацнула я зубами. – Але ж ми домовились, що ми пара. Тож нема чого усіляким Лізкам тягнути до тебе свої лаписьки.

– Не хвилюйся. Я вірний!

– Ага. Всі ви вірні.

– Сказала мені дівчина, яку чекає на піщаному берегу наречений, зітхає за нею. А знаєш, чому берег піщаний?

– Бо пісок з нього насипався, – буркнула я, згадуючи Белзецького. – Не край мені серце, Дем’яне, бо й так про це думати не хочеться. Краще ходімо, гаразд? Покажу тобі, що тут у нас і як, може, тобі настільки не сподобається університет, що ти надумаєш звідси втікати.

Княженко не виглядав таким вже боязливим, але втримати язик за зубами я все одно не могла. Зрештою, ми з ним постійно тільки те й робили, що обмінювались колючими зауваженнями та злими поглядами в напрямку одне одного.

Щоправда, університет був не настільки порожнім, щоб це ставлення демонструвати вже аж так відверто. Я зрештою натягнула усмішку на обличчя і демонструвала максимальний спокій і впевненість у кожному кроці поруч з Княженком.

Показувала, що це мій чоловік.

В такому образі ми з ним зазирнули до їдальні – Дем’ян, судячи по захопленому присвисту, оцінив і широкий вибір страв, і те, як тут все організовано, – до басейну, що, як завжди, стояв порожній, ще до кількох залів.

– А ти чим займаєшся? – поцікавився він.

– Тенісом.

– М-м-м… Я теж запишусь. Хочу побачити тебе в короткій тенісній спідничці, напевне, просто шикарний вид.

Я знизала плечима. Хай дивиться, мені-то що. Зрештою, мати звабливу фігуру і подобатись хлопцям не страшно, коли є кому прикрити. І Дем’ян не Белзецький…

Думка обірвалась на середині.

Мобільний загудів в кишені. Я спочатку не хотіла брати слухавку до рук, бо вважала, що це знов батьки, напевне, мама приготувала чергове «спецзавдання», і їй треба, аби я телепортувалась додому і показувала Белзецькому, яка я слухняна прекрасна донька, яка дуже поважає своїх батьків, і в неї просто серце крається від думки, що вони втратять свої грошенятка.

Та зрештою на третьому гудку все-таки дістала пристрій з кишені, зиркнула на екран і мало не посивіла. Добре, що білявка.

Телефонував Лісовський. А я так і не набрала його з того часу, бо, дурна, порожня голова, геть забула, що взагалі збиралась йому зателефонувати!