Глава 3: Раптовий візит

Спальні райони Паксе, провінція Тямпасак, Лаос.

10 червня 2120 року. 21:05 за місцевим часом (14:05 за Гринвічем).

Додому Саша домчала вдвічі швидше, ніж зазвичай. Вимкнула на «ракеті» регулятор швидкості та знехтувала автоматичним попередженням про штрафи, що спишуться з її особистого рахунку після цієї поїздки. Дорогою вона встигла прокрутити в голові щонайменше десять версій, чому Домінік Купер міг отак зненацька приїхати до неї в Паксе цього вечора. Жодна з версій не здавалася подібною на правду.

Вона вже майже запевнила себе, що дзвінок Купера – це чийсь розіграш і подумки заприсяглася дати чому тим, хто до цього причетний. Однак заходячи на посадку, вона побачила маленьку згорблену постать, яку би ніколи ні з ким не сплутала. Купер стояв на паркувальному майданчику на даху її будинку, де його, мабуть, щойно висадило аеротаксі. Вдягнений не за місцевою спекотною погодою, в мішкуватих на його схудлому тілі штанях, довгому пальті та з капелюхом, із дорожньою валізою, Домінік бентежно тупцював на місці та підсліпувато озирався навсібіч, викликаючи наполегливе бажання підійти й допомогти йому. Вже не вперше Саша підмітила той дивний факт, що володар одного з найсвітліших розумів сучасності має сиротливий і безпорадний вигляд у цілковито буденних життєвих обставинах, що в них легко дала б собі раду і дитина.

Вона з розгону запаркувала аеробайк на своє місце на заповненому майданчику – власники сусідніх транспортних засобів заробили б кілька сивих волосин, якби споглядали цю сцену. Зіскочивши з металевого коня, зняла шолом і квапливо покрокувала до Купера.

– Отакої, Дом! Досі не вірю, що бачу тебе! – вона широко всміхнулась і з розбігу вклала старого в обійми. – Оце ти й вирядився! Погоду в Лаосі, я бачу, ти перед виїздом перевірити полінувався?

Як завше, коли вони бачились, Домінік відчув на серці щось тепле та приємне. Здавалося, що її молодість та сяюча життєва енергія заряджали невидимі батарейки, що підсіли, в його підстаркуватих тілі й розумі. У відблиску її світла він наче і сам сяяв яскравіше.

«Вона так схожа на свою матір. І не схожа водночас» – подумав Купер. Він пригадав роки, коли її мама, Ліанна Юфірті, видатна інженерка-кібернетикиня, працювала під його керівництвом над проєктом «Піонер». Ліанна була така ж розумна й талановита, мала таке ж добру та чуйну вдачу, як Саша. Проте вона була тихенькою, сором’язливою, замкнутою та вразливою. У Ліанні завжди відчувалося щось ніжне, тендітне та крихке, якась зворушлива й сумна меланхолійність, яку так кортіло розвіяти всім, хто бажав добра цій світлій людинці. Так кортіло підбадьорити й розвеселити її! Однак нікому достоту це не вдавалося. Бідолашка неначе повсякчас відчувала, як рано та трагічно обірветься її життя, й завчасно сумувала через страшну долю, яку їй не судилося змінити. «Не думай про це» – смикнув себе Домінік. Спогади про долю Ліанни були одними з небагатьох, здатних викликати в його старечих очах сльози.

Дочка Ліанни виросла геть інакшою – сильною, рішучою, самодостатньою, з норовливим бойовим характером. Марта – Сашин багаторічний терапевт –  якось обмовилася, що Саша намагається бути у всьому несхожою на свою матір. Навіть взяла собі прізвище батька, який її ніколи не виховував і якого вона ніколи не любила. А все через глибокий підсвідомий страх, що будучи хоч у чомусь схожою на Ліанну, вона може повторити її долю.

– Сашо, моя дорога, пробач мене за візит без запрошення і за поспіх, – зніяковіло сказав старий учений.

– Та про що мова?! Ти ж бо знаєш – мої двері для тебе завжди відчинені.

Вона не лукавила, казала це не з ввічливості – ось чому вона завжди була йому така приємна, чому він завжди віддавав перевагу спілкуванню з Сашою над спілкуванням з будь-ким зі своїх родичів, у яких теж вистачило б ввічливості впустити до себе діда, напоїти його чаєм та з усмішкою вислухати його «старечі нісенітниці». І ось чому саме вона стала першою, до кого він подався б у такій ситуації, навіть якби того не вимагали обставини.

– Дякую тобі, – мовив він щиро.

– Ходім хутчіш до мене! Мені вже свербить почути, що ж за термінова справа могла привести тебе сюди! – сказала Саша та потягнула його з паркінгу в бік ліфта.

На її подив, Домінік трохи завагався.

– Ти живеш сама? Я до того, що хотілося б побалакати віч-на-віч.

– В мене зараз гостює подруга, Джил. Але ти на неї можеш не звертати увагу, Доме, серйозно – вона так чи інак не вилізає з віртуалки!..

Саша затнулася на півслові та недовірливо зморщилась. Їй почувся (а може й не почувся) голос Джил і якісь інші голоси, що лунали з-за рогу ліфтової надбудови.

– Доме, вибач. Я на хвилинку. Просто постій тут, добре?! – прошепотіла вона.

– Г-гаразд, – розгублено кліпнувши очима, кивнув він.

Коли Саша наблизилася до рогу, за яким, вона знала, таїлась затишна місцина для куріння, то впевнилась на 100%, що чує голос саме своєї подруги. І той звучав нервово.

– …віддовбіться, курва, від мене, ясно?! Я чітко розклала Френкі, що більше з ним справ не маю!

– Дідька лисого ти зрозуміла, лярва товстозада, – обірвав її хриплуватий чоловічий голос, у якому лунала погроза. – Маєш проблеми. За тобою боржок. І за нього доведеться розрахуватись.