Розділ 1

​Пролог

Моє життя було схоже на академічний малюнок: чіткі лінії, правильна штриховка, ідеальні перспектива і пропорції. Жодних помилок. Жодних виходів за контур. Я була бездоганною.

​А потім з’явився Марк. Він увірвався в мою реальність із силою цунамі, принісши із собою свободу, безлад, і кольори, для яких у мене не було назв. ​Між моїм ідеальним порядком і його абсолютним хаосом було лише двадцять сантиметрів бетону. Одна тонка стіна старого будинку… ​З мого боку панував чіткий розклад, де кожна хвилина мала своє місце, а майбутнє було розписане на п’ять років вперед. Я була впевнена, що цей світ непорушний. ​З його боку гриміли баси, падали мольберти, а ніч ніколи не закінчувалася. Він жив так, ніби завтра не існує.

​Я думала, що зможу його ігнорувати. Думала, що ми – паралельні прямі, які ніколи не перетнуться. Але я помилилася. ​Все почалося з його допомоги, і з парі, яке я не мала права програти.​ Він не просив дозволу. Він просто взяв пензель і перетворив мій порядок на свій шедевр. Кажуть, мистецтво вимагає жертв. Я просто не знала, що жертвою стане моє серце.

Розділ 1

Коли я нарешті знайшла омріяну роботу, мій орендодавець збожеволів, піднявши ціну майже вдвічі. Тоді я погодилася переїхати в квартиру своєї колеги – вчительки фізкультури Поліни. Вона жила разом з подругою. Співмешкати з кимось не хотілося, бо під час навчання набрид гуртожиток, де неможливо було зберегти свій особистий простір, але довелося знову вийти з зони комфорту. Кращого варіанту наразі я не знайду. До того ж… Можливо, ми з Поліною і її сусідкою станемо подругами, а з друзями в мене завжди був дефіцит. 

Дотягнувши речі до ліфта, натиснула на кнопку і терпляче чекала. Якось підозріло довго. Прислухалася. Вочевидь, ліфт не працював… Хвиля роздратування прокотилася по тілу, бо менше за все хотілося тягти 2 величезні валізи на сьомий поверх пішки, але просити про допомогу Полю було незручно, хоча вона і просила зателефонувати їй, коли я приїду. Ще й на спині рюкзак. Добре… Раніше почну, раніше закінчу. Розстебнула блискавку на куртці, і пішла.

​На третьому поверсі мої руки вже тремтіли, в грудях пекло вогнем, ще й хтось палив у під'їзді. Бісові негідники! І без них дихати нема чим. Потім роздрукую текст закона про заборону паління в громадських місцях, і розклею на всіх поверхах.

Я зупинилася, спершись плечем об стіну, і подумки проклинала свою скутість і неможливість забезпечити собі зручне життя. Якби я була екстравертом, то вже б мала помічників, або Поліна б допомогла мені, але я просто мучилася самотужки, нюхаючи тютюновий сморід, що ніби спускався на мене зверху. 

​– Тобі допомогти? - низький голос пролунав десь згори. Це він там палить?

​Я підвела голову, намагаючись вирівняти дихання. На сходинках прольотом вище стояв хлопець. Наче без цигарки… Чорне розкуйовджене волосся, сіра парка поверх домашнього одягу, вкрадлива посмішка, яка збила мене з пантелику, що я не одразу усвідомила його неформальне звернення.

​– Ні, дякую, я... - я спробувала знову залишитися сильною і незалежною, але навіть не вигадала причину і замовкла.

​Хлопець не дочекався моїх подальших пояснень, і вмить опинився поруч. Без зайвих слів він схопив мої валізи, наче вони були порожні, а не набиті книжками, шампунями і одягом. 

​– Який поверх? - запитав він, кивнувши вгору. Неймовірні очі. Азійські, темні, вони дивилися на мене з легкою цікавістю. Ще й ця усмішка… Ніби щось замислив хитрий лис. Він виглядав, наче суміш героя дорам та моделі з реклами парфумів.

– Сьомий, двадцять шоста квартира. Але вони важкі, я можу сама потихеньку… - потягнулася я до валіз, але хлопець не дозволив. 

– Розслабся, сусідко, - перебив він, не прибираючи поблажливу посмішку з гарненького обличчя, і швидко вирушив вгору. – Вважай це вітальним бонусом.

– Давайте хоча б одну заберу! - 

поплелася я слідом сходами, ледь поспіваючи, не дивлячись на порожні руки, і роздивлялась його широку спину. 

Від хлопця пахло чимось терпким – парфумами, тютюном, і... розчинником? Якісь надто хімозні, задушливі запахи. Не тільки приємні. Чи це в під’їзді хтось робить ремонт?.. Можливо, переїзд сюди був не такою вже й поганою подією, якщо в перший же день мене так шанобливо зустрів чарівний сусід. Стривай, Інга. То вже для тебе він чарівний? Коли тільки встигла проаналізувати і оцінити…

​Ми нарешті дісталися моїх дверей. Сусід поставив валізи на підлогу, і випростався, розминаючи руки, але не квапився йти від мене.

​– Дякую вам величезне, - я щиро посміхнулася, поправляючи пасмо волосся, що вибилося із тугого пучка. – Ви мене врятували. Я – Інга Вербицька, орендуватиму тут кімнату, - протягнула руку, щоб потиснути, але він почав поводитися дивно.

– Марк, - тихо вимовив хлопець, обережно взяв мене за руку, і потягнув її до свого обличчя, ледве торкнувшись губами. Що за… Джентльмен. Так не сучасно. Не відпускаючи руку, Марк окинув мене поглядом – повільним, оцінюючим, від взуття до комірця моєї застебнутої на всі ґудзики блузки. – Тобі не спекотно?

– Що? - розгубилася я, витріщившись на нього.

– Ти така запакована. І напружена, - він смикнув мою заціплену руку, ніби зведену судомою, і зробив крок ближче, порушуючи особисті кордони. Нахилив голову до мене, змусивши відсахнутися. Його голос став ще тихішим, з ноткою глузування. – Цікаво побачити тебе з розпущеним волоссям і розстебнутими ґудзиками. Ховати таку красу за образом "синьої панчохи" – це злочин проти естетики, Інго.

​Моя усмішка вмить зів’яла. Чарівність нового знайомого розвіялася, як дим.

– Перепрошую? - висмикнула свою долоню з його руки, зробивши свій голос крижаним і зовсім не вдячним. Відійшла подалі, потягнувши за собою валізи. – Мій вигляд вас не стосується. І, до речі, на “ти” ми не переходили. 

– Облиш, лялечко, ми тепер сусіди. Так буде зручніше, - розсміявся він, наче я сказала щось нелогічне.