7.2.

***

— Скажи мені, друже, що ми тут робимо? — запитав Роман, щойно авто Тадея пригальмувало.

Суботнього пообіддя вони прибули у розташований серед лісу котедж для відпочинку, де мали провести час вчотирьох. Тадей здійняв одну брову, наче дивувався тому, що має пояснювати очевидне. Він ледь встиг після важливого бізнес-ланчу заїхати на квартиру і переодягтися, а тоді забрати замовлення в ресторані і докупити необхідного в супермаркеті. На ньому тепер був одяг, який носив останнім часом вкрай рідко — світлі джинси, футболка-поло і чорний бомбер. Жодних костюмів і краваток. 

— У нас тут побачення з моєю нареченою і її сестрою. Подихаємо свіжим повітрям, приготуємо м'ясо на мангалі, повечеряємо… Завтра зранку — назад.

— Тобто, не заміський гольф-клуб, не прогулянка на яхті, не ресторан високої кухні, не приватна вечірка в крутому клубі…

Подив Романа був небезпідставним, адже раніше його друг не раз влаштовував своїм дівчатам вишукані побачення.

— Щоб завтра по всіх телеграм-помийках розповіли, як в час війни “розважаються спадкоємці корпорації VonUs”? Ні, дякую.

— Ех… Знаєш, у чому твоя проблема? Ти хочеш бути для всіх хорошим, правильним, ідеальним. Синдром відмінника, який не проходить з роками.

Тадей лише гмикнув і вийшов з авто. Вони перенесли пакети з їжею і свої речі в будинок. Навмисно приїхали трохи раніше, щоб підготувати все до того, як водій привезе дівчат.

Котедж для відпочинку нагадував продовгасту прямокутну коробку з єдиним акцентом — хвилеподібним дахом. Графітові стіни ідеально маскувалися під колір сутінків. Скляні двері метрів два завширшки вели на простору дерев'яну терасу з двома кріслами-гойдалками. Поруч, за кількасот метрів один від одного, були розташовані ще чотири такі котеджі — цілий відпочинковий комплекс для тих, хто хоче усамітнитися подалі від людських очей.

— А може, ми тут тому, що це тепер твій комплекс? — висунув припущення Роман, розглядаючи інтер'єр.

— Що? Звідки ти знаєш? — Тадей відволікся від розпаковування сумок і глипнув на друга.

— А ти думав, що про таке ніхто не дізнається, якщо попросити допомогти з оформленням покупки юриста з головного офісу?

— Ясно. Дівчатам не кажи.

— Чому? Хочеш зберегти бізнес в секреті від майбутньої дружини?

— В якому секреті… Просто не хочу, щоб виглядало так, наче привів її сюди, аби похизуватися.

— От! Я ж кажу, що ти надто переймаєшся, що про тебе подумають.

У Романових словах була рація, хай як не хотілося визнавати. В його, Тадеєвому, світі, все від нього залежне мало бути зроблене чітко, на планом, ідеально, так, щоб викликало захват і похвали. По-іншому не вмів і не хотів.

Досі він ніколи не мав справи з мангалом, але за сприяння Романа вдалося і вогонь розвести, і приготувати свіженьке, соковите м'ясо якраз-якраз перед приїздом дівчат. Авто Семена під'їхало до будинку рівно в ту хвилину, як Тадей виклав м'ясо на великий таріль. Ідеально.  

Крізь панорамне вікно він побачив двох дівчат, які вийшли з авто і нерішуче затупцяли за десяток метрів від будинку. Гаїна була у світлих джинсах і темному джемпері, й Тадей вкотре подумав про її тонку тендітну талію, яка ховається під важкою тканиною. Діана стояла в короткій сукні і високих ботфортах, які ідеально підкреслювали стрункість ніг, але з цього приводу він, чомусь, не подумав нічого.

— Пішли, дівчата приїхали. Познайомлю тебе з Гаїною, — сказав другові.

Вони вийшли на вулицю зустрічати гостей. Діана, яка до цього з кислим обличчям крутила головою, різко повеселіла. Її сестра ж навпаки узріла незнайомого хлопця і опустила голову, ховаючи лице за волоссям.

— Тадею! — вигукнула Діана і кинулася до свого нареченого, обцілувала в обидві щоки. — Тут так мило і затишно!

Він усміхнувся натягнуто. Передбачав дещо іншу реакцію, чомусь, думав, що Діана воліла б провести час в цікавішому місці. А от Гаїні тут мало б сподобатися, хіба ні?

— Я радий, що тобі подобається. А як тобі, Гаїнко?

Вона підняла на нього м'який погляд, кутики губ ледь-ледь смикнулись догори.

— Тут гарно. І повітря дуже свіже.

— Тоді ми гарно проведемо вечір. До речі, знайомтеся. Це мій друг Роман. Романе, це Гаїна.

— Дуже приємно! Радий нарешті познайомитися, багато про тебе чув.

Друг підійшов ближче, придивляючись до Гаїни.

— Навзаєм, — вона все ж глянула на нього, піднявши голову, і встигла побачити цікавість, з якою все норовив розгледіти її щоку.

— Ходімо в дім. М'ясо холоне, — запросив усіх Тадей.

Всю дорогу сюди Гаїна слухала бубоніння сестри над вухом про те, що “нащо їхати в якийсь ліс, вони й так сидять в чотирьох стінах цілими днями, невже він не міг вигадати щось цікаве?”. Тому тепер особливо смішно було спостерігати, як Діана, вчепившись у Тадеєву руку, роззирається на терасі і в домі, охкає і ахкає, як тут гарно.

— Вау, яке панорамне вікно! А отам в кутку що?.. Ого, більярдний стіл? — перебільшено жваво розпитувала вона. — А спальні де?

— Одна на другому поверсі, оті сходи, — кивнув Тадей. — Інша — за оцими дверима.

— Хочу подивитися!

Гаїна стояла в коридорі, обіймаючи себе руками і спостерігаючи за сестрою. Вхопивши нареченого за руку, Діана потягнула його до дверей. Відчинила їх і аж присвиснула, зазирнувши:

— Вау, така гарна спальня! Тадею, вона ж цієї ночі буде нашою, правда-правда? Я хочу тут спати!

На секунду він витріщився на наречену, але щойно оговтався, повернув голову в бік її сестри. В розгубленому погляді Гаїни був такий коктейль емоцій, що йому заболіло серце.

Вона і бажала, і водночас боялася почути відповідь на Діанине запитання.