Кохання, опалене війною.

Я знаю, що кохання геть не те, про що так часто пишуть у романах...

Здійму свій погляд в небо голубе,
Вдихну, після дощу, м'який озон...
Коли я ненароком згадую тебе,
То знов думки беруть у свій полон...

Духмяно, буйно квітне літній сад,
А у душі думки, мов тиха пісня,
Що лине в серці на свій власний лад –
Згадалось те, що було "до"... і стало "після".

Думки черпаю, наче пригоршні води,
Що з джерела душі так віють прохолодою...
Душі торкнутися хотілося тоді,
Та зачепила я тебе чомусь лиш вродою...

Пройдусь по лісі, нехай цей дощ сліпий
Змиває споминів пекучі сльози...
Ти був такий, ні... зовсім не такий –
Не лагідний, а ніби... літні грози...

Тепер ти став, неначе дощ грибний –
Хмурнішаєш і погляд стає сизим...
Ти так змінився, зовсім не такий –
Був замкнутий, тепер став більш щирішим...

В мені минулі рани зажили,
Сховався біль десь у закутки серця...
Не хочу згадувать, як ми колись жили,
Бо тоді,... наче в очі хтось насипав перцю...

Я знаю, що кохання геть не те,
Про що так часто пишуть у романах.
Це біль і радість... для сім'ї святе.
Це спільний труд, що марним вже не стане.

Ти загубився, десь ще у тім літі,
В такім самім п'янкім, але ще в мирнім...
Та істину життя не зумів збагнути...
Й тепер окремо те, що було спільним.
17.07.2022. © Venera Mar

Венера Савмар

Подобається

#1252 в Різне
#264 в Поезія

У тексті є: родина чи кохання, біль зради, мрії про зустріч

Відредаговано: 12.01.2024

Додати до бібліотеки

Поскаржитись