Частина 28. Скі. Частина 1

Обхопивши голову, Фел намагався прийти до тями. На мить йому навіть здалося, що він узагалі не перенісся у минуле — надто відчутним було власне тіло. Голова паморочилася, удари болю немов трощили мозок. Біль спустився в живіт і відгукнувся сильним спазмом, що застиг каменем у шлунку. Нова хвиля рвонула вгору — і фенікс знепритомнів.

Його вирвав із темряви пронизливий вереск, що розрізав свідомість. Усе довкола розтануло — і він розплющив очі.

Навпроти лежав якийсь чоловік у брудній білій майці та темних широких штанах. Той також намагався підвестися з пильної підлоги. Лише коли Фел потягнувся рукою до волосся — і чоловік повторив рух — хлопець завмер.

Погляд метнувся довкола: темне приміщення, у самому центрі якого височіло величезне різьблене дзеркало. Фел нахилився ближче, щоб роздивитися… і з жахом відсахнувся. Та відображення залишалося спокійним. Лише темно-сірі очі з подовженим, витонченим розрізом непорушно пильнували його.

Фелікс знову підняв руку. Відображення поступилося й повторило жест. Торкнувшись власного обличчя, він відчув різкі вилиці, запапалі щоки. Провів долонею по темному, скуйовдженому волоссю, що спадало на плечі.

Та цього разу підвівся не він — підвівся той, хто дивився з дзеркала. А Фел, мов тінь, змушено повторив його рух. Свідомість судомно билася, то вчеплюючись за тіло, то вислизаючи з нього. Крок до дзеркала — і постать постала цілком: високий, стрункий, трохи виснажений, але міцний, надто молодий чоловік. У відображенні жила хижа грація істоти, що ступає безшелесно й розчиняється в тіні.

Фел спробував опиратися, та тіло підкорилося чужій волі й слухняно торкнулося різьбленої рами. Усмішка на обличчі — не його, чужа, чи то зверхня, чи то схвальна — оголила рівні білі зуби. Феніксові перехопило подих — і не від жаху, а від дивного, п’янкого відчуття. Власні єства рвонули назовні, наповнили тіло й злилися з іншими — сильними, чужими, належними тому чоловікові.

Прикривши очі, Фел п’янів від блаженства невидимої сили, від хвилі, що здійнялася всередині. Ні… ці єства не були чужими. Навпаки — єства линули до нього, наче чекали надто довго щоб з'єднатися.

Зворушений, він не втримався й "припав" до них єствами, наче до чогось рідного й близького. Лавина сил злилася воєдино, втамовуючи давню тугу. Він вдихнув повітря, мов спраглий, немов доти й зовсім не дихав.

І раптом він усвідомив: це тіло належить Скі. З жахом збагнув — він чинить найбільшу помилку. Бо ні в якому разі не можна з’єднуватися з минулим перевтіленням.

Сили, що ще мить тому щедро обіймали змикалися довкола, мов клітка, яка ось-ось захлопнеться. Серце калатало, свідомість рвалася, а тіло слухняно підкорялося чужій волі.

І саме тоді Скі "вхопив" його. Замкнув.

Фел намагався відштовхнути, вигукнути, боротися чи виштовхнутися самому з чужого тіла. Дихання перехопило, думки плуталися, а жахливе відчуття охопило весь розум: він зливався зі Скі. Кожен його рух, кожен порух думки став подвійним, чужим, як ланцюг, що стискає груди.

Фел більше не був стороннім спостерігачем, як із Іґнісом чи Алангою. Він опинився у в’язниці власного перевтілення — пастці, що стискала його зсередини і не залишала жодного шансу на втечу.

Скі випрямився, всміхнувся. Фел відчув, як серце калатало. Чи це калатало серце Скі — не від страху, а від несподіванки, що йому вдалося спіймати майбутнє перевтілення.

Усе прояснилося: Скі чекав. Знав, що майбутнє перевтілення прийде — і приготував пастку.
Фел відсахнувся від дзеркала. Та свідомість стискала чужа, майже рідна присутність і сила волі, що перевершувала його власну. Він був замкнений у тілі Скі, як у клітці, і не міг більше повелівати ні тілом, ні розумом.

— Не сіпайся! Я не заподію тобі шкоди. Бо ти — це я, а я — це ти, — промовив Скі, а Фел відчув, як його власні рухи підкоряються чужій волі. Він сперся руками на раму дзеркала, і в його очах відбилося лице, яке водночас було й не його.— Сподіваюся, у тому житті, — Скі ткнув пальцем у відображення, точно знаючи, кого бачить Фел, — я зовні не схожий на себе теперішнього. Це дуже допомогло б мені у наступному перевтіленні. Я хочу вірити, що ти прийшов, аби знайти Ілі й Тея.

Скі схилився до самого скла, надто близько. Фел сіпнувся, намагаючись вирватися, та клітка була занадто міцною. 

— Якщо ні — я змушу, — прошипів Скі, застеливши скло білим маревом подиху. — Не пручайся! Ти повернувся, щоб побачити. Матт мав допомогти. Чи ти пішов до тієї пройдисвітки Монетки? — його слова сипалися швидко, немов він боявся втратити мить. — Ще не знаєш, що є істоти справді могутніші за ту шарлатанку? Бачиш? Я піймав тебе!

— Я не завдам собі шкоди. Ти прийшов за відповідями. Але я не дозволю бути стороннім спостерігачем… ти проживеш усе знову. — Скі хижо всміхнувся й упився поглядом у свої темно-сірі очі. — Зі сторони ти побачиш лише фінал.

Він ударив у дзеркало. Скло здригнулося — а потім ніби ожило, почало тягнути його всередину.
— Дивись! — прошепотів Скі. — Часу немає.

***

Його очі чіплялися за знайомий пейзаж: занадто густий, майже синій ліс унизу кручі, що відкривався з огрядного схилу. Скі всміхнувся криво — ці землі він знав краще за власні долоні. Голова особистої гвардії фенікса Аммета Фраєнта, носія королівської крові… гарний титул, та на ділі — вартовий апатичного аристократа, що давно втратив повагу серед рівних. Полонений власної садиби й тієї клятої магії, яка не випускала його за межі земель.

Аммет Фраєнт зруйнував власну сім’ю в день одруження з Аріанною Корделін — феніксом, що зневажала свій вид і вихваляла драконів. Підписуючи шлюбний акт із коханкою Ґроуї, він ніби поставив хрест не лише на собі, а й на майбутніх поколіннях Фраєнтів. Як сторонній, але пильний споглядач, Скі лишався байдужим  до інтриг безпринципної жінки та її коханця-дракона.

Так тривало до певного часу — до тієї миті, коли все, що він вважав сталим, почало зміщуватися. До точки відліку.