27.4

***

З губ зривається нервовий смішок.

― Есмунд… ― нервово їжачусь. 

Але напружено молюсь про себе ― хай це буде жарт, будь ласка, хай це буде просто жарт. 

Проте у відповідь чую:

― Лето, я не жартую, ― ловить мій погляд. Щирі сині очі наче випалюють душу. І мені соромно від того, що не можу виконати прохання. ― Я дійсно пропоную тобі руку й серце.

Серце в грудях починає шалено калатати. Я відчуваю водночас страх і вдячність. А ще сум. 

― Ні, Есмунде. Ні, ― твердо заявляю. відводжу погляд. Дивитись в його очі, коли так, без роздумів, категорично відмовляю, неймовірно важко.

― Але чому, Вайолет? Я тобі не подобаюсь. Я тебе чимось образив? Чи, може, я недостатньо гідний тебе.

― Есмунде, ― шоковано кліпаю. В пориві беру його за руку, міцно стискаю долоню. А у відповідь відчуваю, як тремтять його пальці.

― Ти достойний. Найдостойніший з усіх, кого я знаю, ― гаряче шепочу. ― Ти чудовий і чесний, і піклуєшся про мене, попри те, що знаєш правду. І я дуже тебе поважаю. ― від розчулення голос починає хрипнути. ― Й саме тому я не можу тобі дозволити піти на таку жертву. Тому що дуже дорожу тобою, і хочу, щоб ти був щасливий. Служба в королівській гвардії, високе становище, надія на кохання ― все це ти втратиш, одружившись зі мною. Вигнання, чужа країна... повір, такі поневіряння не варті цього. Вже кому, як не мені знати, як це опинитись на чужині, далеко від Батьківщини, від рідних та друзів. 

― Я зможу це подолати. І звикнути зможу. Взагалі, чому ти вирішила, що я не зможу бути щасливим з тобою?

“Бо я не зможу з тобою”, ― хочеться відповісти. Але боюсь образити.

― А кохання?

― Гадаю, ― мило червоніє. ― Гадаю це теж могло б прийти… ― озвучує те, чого боюсь найбільше.

І з сумом хитаю головою. 

― Есмунде, все, що ти відчуватимеш ― фантомні почуття до тієї, в чийому тілі я знаходжусь, ― незрозуміло чому голос тремтить. ― Але я не Вайолет. І з усього, що знаю про неї, уже можу зробити висновок, що ми геть різні. З часом ти це зрозумієш, коли перестанеш в мені бачити її. І зненавидиш, бо я не вона… 

― Я не вірю, що коли-небудь зможу тебе зненавидіти!

― Повір, ― сумно посміхаюсь. ― Навіть закохані люди, буває, з часом перетворюються на найгірших ворогів. 

Ми замовкаємо. Гнітюча тиша примушує раз по раз прокручувати в голові розмову. Чи правильно я відповіла, чи була достатньо делікатною, і чи збережеться між нами дружба та довіра після цього… 

Несподівано червонію, раптово усвідомлюючи, що досі тримаю його долоню. Відсмикую руку, похапцем ховаю під плащ. Сподіваюсь, цього ніхто не бачив. Парк безлюдний, але скрізь можна знайти шпигунів. А останнім часом я й так забагато уваги привертаю. І привертатиму скоро ще більше. 

― І все ж, Лето, ― вдає, наче не помітив мій переляканий стан. ― Я прошу, подумай. Час ще є, ― наостанок промовляє.

Важко руйнувати надію. Але я знову хитаю головою.

― Не думаю, що моя думка зміниться. Але… дякую. І, ― кусаю нервово губи. ― Краще нам обом забути про цю розмову. Не хочу, щоб у тебе були проблеми. 

Наче підсумовую, ставлячи крапку, і, важко зітхнувши, йду назад до палацу. Прогулянка, на жаль, принесла не жадане умиротворення, а, навпаки, ще більше розбурхала почуття. Есмунд слідує за мною, відступивши рівно на п’ять кроків…