Розділ 1

Вайолет

― Вайолет! Вайолет, ти чуєш, що я кажу! Оце послали Древні на мою голову кару!

Голос розриває сон на шматки та примушує випірнути із павутини сплутаних марень. Шию відразу прострілює біль, а в праву, занімілу від незручного положення руку впиваються тисячі голочок. Повіки наче хтось склеїв, ніяк не вдається розплющити очі. Хоча мозок наче щось собі починає міркувати, а саме загадується над питанням ― хто така Вайолет? Може, мала знову проникла в кімнату і, поки я сплю, ввімкнула ноут, щоб подивитись мультики. А я ж попереджала, що до моїх речей їй зась!

― Ти спиш, Вайолет? Ти заснула під час нашої розмови? ― голос стає на кілька тонів вищим і ще більш обуреним. І його володарка, здається, геть втративши терпіння, туркає в плече.

Мене підкидає наче пружиною й очі нарешті розплющуються, а через секунду в німому здивуванні розтуляється рот. Я не у своїй кімнаті, не в ліжку та й малої вже давно нема, я в… Погляд ковзає по брунатних оксамитових фіранках на крихітних віконцях, диванчиках в тон, дерев’яних панелях на стінах… Я в кареті, здається… Кареті, що, судячи з тряски, кудись прямує. А прямо навпроти сидить незнайома жінка з таким кислим виразом обличчя, наче ум’яла кілограм лимонів, не запиваючи. 

― Ти просто нестерпна! ― задирає вона підборіддя, як тільки помічає, що я дивлюсь на неї. Але я навіть образитись не можу, тому що мій погляд прикутий до здоровенної бородавки на її носі. Відвести очей просто не сила. Не те щоб я якось зважала на особливості зовнішності людей, просто зараз погляд здатен фокусуватись лише на одній деталі, яка здається найбільш примітною. І мозок теж на ній фокусується, мабуть, щоб остаточно не з’їхати з глузду. Бо, господи прости, тільки подумати. Я в кареті! В справжнісінькій кареті, які бачила лише у фільмах. Вбрана в ― погляд падає на груди, руки, коліна ― в старовинну темно-синю оксамитову сукню з пишними воланами та рюшами… А навпроти сама справжнісінька леді, яка теж наче зійшла зі сторінок історичного роману. Її сукня така ж пишна та старовинна, тільки темно-вишневого кольору. А замість білого мережива, рукава та комір прикрашає чорне. 

― Вайолет! Нестерпне дівчисько! Годі витріщатись на мене, наче бачиш вперше!

Ковтаю грудку в горлі, відриваю погляд. Скоріше не через крик, а тому що досі не можу повірити очам. Щипаю себе за руку. Шиплю від болю. Оце так сон! 

― Якщо ти зараз прикинешся несповна розуму, щоб перед королем постати в невигідному світлі, до кінця віку запру в кімнаті на хлібі й воді! ― погрожує.

― Я… ― бормочу… ― Я просто заснула. Дивний сон снився, ― якось намагаюсь зв’язати докупи думки. Але в голові суцільна каша. Ледь продираюсь крізь туман. Зі здивуванням розумію, що слова, які злітають з моїх вуст, зовсім не схожі на українські. А проте, я чітко знаю, як їх вимовляти. Зачекайте но, ця пані сказала “король”?

― То швидше оговтуйся. За пів години карета вже підїде до палацу. Ти маєш постати в якнайкращому вигляді! Знаєш, скільки там буде конкуренток! А нам, після того що втнув твій брат, нема більше на кого надіятись.

Пальці від нервів сіпаються, стискаються на чомусь твердому й очі знову опускаються додолу. Виявляється біля мого стегна нам диванчику лежить віяло. Не задумуючись розкриваю пір’яні пелюстки й берусь ним обмахуватись. Прохолодне повітря не завадить, бо здається я ось-ось зомлію. 

Пані, прослідкувавши якийсь час за мною, нарешті відводить погляд і, трішки відсунувши шторку, втуплюється у вікно. Я теж обережно скошую очі. За склом повільно пропливають щедро засипані снігом поля, десь на горизонті видніються дашки будинків, з коминів яких струмує сіруватий димок. 

Поки їдемо, ще двічі себе щипаю й один раз кусаю за палець. Боляче, і прокинутись не допомагає. Тільки шкоду собі роблю. Бо той укушений палець потроху починає набрякати й відмовляється згинатись. “Допрокидалсь!”, ― гмикаю подумки. Навряд чи уві сні я б до такого стану змогла себе травмувати. То що ж в біса тут коїться? 

На мить у легенях зникає повітря, ребра стискає до болісних спазмів. А що як це не сон? Що як дійсно потрапила хто зна куди, в хто зна який час, в хто зна яке місце. Місто… село. Де ми власне знаходимось? 

Притуляю долоню до горла, намагаюсь заспокоїти дихання. Але це ж не можливо, переміщення, інші світи ― це все лише вигадки, казки, фентезі. 

― Вайолет! Ти як себе почуваєш? Щось зблідла? Тебе захитало?

Хитаю головою, не розтуляючи рота. Боюсь, як розкрию вуста, просто закричу від жаху. 

― На ось, ― під ніс потрапляє якась дивна пляшечка з чимось смердючим. Морщу ніс, чхаю, але в голові проясняється.

― Ще нам не вистачало, щоб ти зомліла. Будь певна, відразу ж донесуть, і ти й дня не протримаєшся. Королю хворобливі дружини не потрібні.

“Ну звісно, королям усіх часів були необхідні здорові жінки, щоб наробити достатньо спадкоємців!”, ― обурено думаю, й зависаю знов. Хвилиночку, я їду до короля, щоб стати однією з претенденток на звання його дружини й королеви? 

Від цієї здогадки знов стає погано, і я вже сама хвацько вириваю смердючу пляшечку з рук леді й ледь не втикаюсь в неї носом. А вона лиш брови здригає й бурмоче собі далі:

― Подумати тільки, яке ж це чудо, що наш король вирішив взяти когось з Аквіланії за дружину. Це нонсенс. І величезна удача! А ще відповідальність, чуєш, Вайолет? Коли станеш королевою, я нарешті отримаю все, на що заслуговую, поки виховувала тебе. Скільки ночей не доспала, не доїдала, ходила наче обірванка, аби тебе в люди вивести, бо моя сестриця, твоя матуся люба, надумала нас покинути й щасливо померла!

У мене очі стають по п’ять копійок й само собою виривається:

― Не думаю, що вона це планувала…

― Еге ж, не планувала! ― пирхає. ― Сидить десь собі в небесних палатах на пухкій хмаринці, попиває нектар і дивиться, як ми перебиваємось з хліба на воду. А мені ще ж Елінор потрібно прилаштувати, й Джефрі, хай йому біс, таке утнув! Станеш королевою і допоможеш сестрі! Й брата теж витягнеш! Ти мусиш, після того, що ми для тебе, сироти, зробили!