Бути на коні

Анотація

Валік — син ветеринара. Ставши свідком народження лоша, хлопець вирішує піти по стопах батька, дбаючи про тварин. Познайомившись з сільським алкоголіком Василем, хлопець вдається до авантюри, щоб перевершити батька. Нова новела Анатолія Танцюри, автора «Тиша в горах», «Байбал і Баянай», «Ті, що споживають горе» покаже виклик та радість межі.

Це трапилося двадцять років тому. Мені було десять. 

Я сподівався залишитися вдома та чекати на батьків. Була субота. Зранку я чув, як мама йшла через вітальну, а дерев’яна підлога під її ногами рипіла. Лежачи на дивані, я був невинним ангелом, вдаючи безтурботність та жахіття світу, яке може спіткати на дворі. Коли мама зачинила за собою двері, я послабив тиск повік. Я знав, що очікуватиме на батьків — лан поля та сіно, яке потрібно скласти у копиці та накрити від дощу. 

Здалеку гриміло, а це не сповіщало нічого доброго. Якщо батьки не встигатимуть, то ще чого доброго візьмуть мене з собою. А я цього не дуже хотів. З-під ковдри не хотілося вилізати, сталеве небо за вікном пригнічувало. Що це за літо, думав я. В сусідній кімнаті чулося клацання мисок та ложок — батьки снідали, а я, тихенько підвівшись, визирнув у шибку. Вулиця стояла безлюдною, грозові хмари наближалися, а наша вівчарка Інка, прив’язана ланцюгом до будки, ліниво спостерігала за горобцями. 

Двері до моєї кімнати почали відкриватися та я встиг беззвучно, як тінь, впасти на ліжко. Театрально повернувшись на бік, я відчув, як моє тіло просканували дві пари очей. Одна секунда, друга, ще мить. І... Двері зачинилися. Почувся сердитий голос тата та слів розібрати не вдалося. Думаю, мама мене пожаліла, вона завжди так. Не те, що батько, він завжди знаходив мені роботу. 

Працюючи ветеринаром та колієм, він знав ціну копійки і не давав жодних поблажок ні собі, ні тим паче мені. Заколовши свиню по проханню когось із односельців, він приносив додому м’ясо, сало, тож з харчами проблем не було. Мама ж продавала в магазині господарських товарів, що стояв неподалік школи. Щотижня машина привозила новий товар із гуртової бази, і я з нетерпінням чекав на цей момент, виглядаючи з вікна. Дочекатися перерви було нестерпно, та коли дзвоник лунав, я першим вилітав з класу та не слухаючи вчителя, що кричав мені вслід, спускався з другого поверху, пробігав двір і захеканий всміхався мамі, що розкладала товар. Там були найрізноманітніші речі: цвяхи, посуд, каструлі, ложки, відра, фарба, залізо, меблі, дрилі, цемент. Привозили навіть більш цінний товар. Одного разу ми з однокласниками допомагали занести до магазину холодильник, електричні та газові пли́ти. 
*

Наш далекий родич по маминій лінії, Василь, виготовляв дахи для криниць. Це була не проста робота, що приносила чималий заробіток. В його руках, а він був справжнім майстром, кожен дах блищав, а металеві візерунки дивували формами. Василь мав талант, але була проблема — він пив. Пив до паралічу, втрати свідомості та забуття. Жодні вмовляння на нього не діяли. Отримавши гроші від замовника, Василь йшов у кафе, брав пляшку горілки, потім ще одну і, пригощаючи знайомих, повертався додому аж поночі. Його жінка думала, що це пройде, що він зміниться, та це була омана. Кількість пляшок, як і нових друзів по кафе, зростала. Одного разу Василь так побив свою жінку, що та кинула все, одягнула малу дочку та поїхала до батьків у сусіднє село.

Дали папір на розлучення. Василь опустився ще дужче. Якщо раніше він всміхався мені, їдучи на фірі, то тепер навіть не впізнавав. Його набряклі очі блукали повз мене. Він плентався вулицею та чіплявся до людей. Йому давали менше замовлень, а потім взагалі перестали. Через це він запив сильніше, а інструменти почав міняти на горілку. Я почув про це випадково зі слів тата та мами, і мені стало його шкода. 

Йшовши кудись по завданню батьків, я часто зустрічав Василя по дорозі в кафе. Його лице вкрилося шрамами та набрякло, одяг просився, щоб його замінили, та не було кому. Бувало й таке, але не часто, навіть рідко, що Василь був тверезим. Чоловік влаштувався на ферму їздовим і таким чином перебивався.  Їдучи на фірі, він тримав батога та підганяв свою чорну кобилу. Вона була красивою, і я з захватом спостерігав за її чорною шкірою. Я любив тварин і шкодував, що в нас такої нема.  
*

Батьки повернулися по обіді. Їм поталанило скласти сіно в копиці до дощу та накрити плівкою. Зустрічаючи їх у хаті, я почув з надвору такий грім, ніби небо розкололося надвоє.

— Ось тобі й маєш, — сказала мама, дивлячись у вікно. Злива стояла стіною.  

— Виспався? — запитав тато, сідаючи на стілець.  

Я щось нерозбірливо бурмотів, але тато лише похитав головою. 

— От якби пішов з нами, то допоміг би. Чи ти думаєш, що так завжди буде? Мама вступиться...

— Та залиш його в спокої, — сказала мама, — головне, що зробили. Дитина спала собі, чого ти.

— Ех, дитина, — тато встав та торкнувся мої голови. 

Ми пообідали, а батьки лягли відпочивати. Погода на дворі була не для ігор, тож я залишився в хаті.
*

Дощ цібенів до вечора, земля коло хати перетворилася на багно. Ну і злива, почув я татовий голос, коли той увійшов до кімнати, а з його капюшону потоками стікала вода. Мама вишивала, сидячи на дивані.