43.2

– Не боїшся, що одного разу нарвешся на того, хто виявиться сильнішим і зуміє поставити тебе в позу тієї ж Інки чи Петрушкіної? – поцікавилася я.

– Та ні... – Анька безтурботно труснула головою, – Я тримаю марку,   до того ж, навколо мене завжди багато друзів і дурнів, які мені у рота заглядають ...

– Якщо пішла така відвертість, то скажи, з чого ти взяла, що я розмовляю з деревами? – запитала я, допиваючи колу.

Запитала байдуже, ніби між іншим, хоча насправді моє серце затремтіло і забилося, та так, що я на мить злякалася, аби Анька не почула цей зрадливий стукіт. 

Але Сома нічого не запідозрила.

– А, ти про це! –  смикнула вона плечима, – Ну це скоріше прикол був, знаєш... Ти ж часто балакаєш сама з собою. А я якось побачила, вірніше почула… ти в посадці теревеніла  поруч із деревом, і видок у тебе був ще той…

– Який видок?

– Ну я не знаю… наче дерево тобі відповідало. Мов, між вами йде захоплена бесіда. Збоку це дуже дивно виглядало. Послухай поради, позбавляйся цієї звички. Вона не зовсім нормальна! От мені й захотілося познущатися.

Усього! А я цілу теорію змови вигадала! Ярика звинуватила у зраді. А, порозкинь трохи мізками, сама могла б здогадатися. 

Але це  ще один знак! Я надто безтурботна,  а треба бути обережнішою. 

Погано, якщо оточуючі почнуть думати, що я зовсім з глузду з’їхала. Це мені раніше було байдуже, а тепер – ні. Тепер я несу відповідальність не тільки за себе, а й за Ярика, якого втягла у свій інший світ  – безперечно, цікавий, але небезпечний і непередбачуваний, у якому я й сама, по суті  – новачок.

– Так, дитячі звички важко знищити, – відповіла я байдуже, – А пам'ятаєш, ти теж уявляла, що ельфи перетворюються на метеликів і ловила їх, намагаючись відшукати ельфійського принца.

– Чого тільки в дитинстві не вигадаєш! – вигукнула Анька, і голос її на мить потеплішав. – Усі ми виросли на казках…

– Та ось вони, тут! – сказав з порога Ярик.

А ми так захопилися спогадами, що не почули, як відчинилися двері у комірку.

– Ви тут що, зібралися бої без правил влаштувати? – підозріло поцікавився Ярик.

– Радій, Тарновський! – заспівала Анька, – Ми з Майєю переговорили ґрунтовно, вирішили, що ділити нам більше нічого і помирилися! Бажаєте коли?

Ярик втупив на мене запитальний погляд.

– Ну, начебто помирилися… – підтвердила я.

– Ого! – свиснув Данило, розглядаючи гітари, що проступали у напівтемряві, і ударну установку. – Та у вас тут цілий ансамбль можна організувати!

–Ти граєш? – жваво поцікавилася Анька.

– Я любитель… три акорди знаю…

– Гурт розпався нещодавно, – сказала Анька, – тепер все  це лежить  і припадає пилом.

–  А вчитель музики від цього страшенно дратується, –  додала я.

– Точно!

І тут у комірчину увірвалася Тамара Михайлівна.

– Що це тут за збори в темряві? А це що таке?

– Це кола! Кола! – квапливо сказала Анька, тикаючи їй під ніс пляшку. – А ми нічого такого не робимо. У нас розмова секретна.

– Зараз не час для секретних розмов, мої дорогі, скоро оголосять білий танець… – схвильовано сказала Тамара і суворо подивилася на Аньку, цілком справедливо вирішивши, що вона і є заводила всього цього непорядку: – Ганно, я дозволила тобі привести на танці свого хлопця не для того, щоб ви по комірчинах обтиралися.

Але зіграти строгу наглядачку їй не вдалося. Ми розсміялися, і Тамара засміялася разом із нами.

– Ну все, миттю в зал! – все ще сміючись, вона почала підштовхувати нас до виходу, – Діна Віталіївна помітить і буде вам в останню годину не веселощі, а мораль!

Перемир'я з Анькою стала для мене черговою солодкою плюшкою. Чи не забагато їх уже на мене просипалося? Аж надто легко і швидко, ніби по помаху чарівної палички, зникали майже всі неприємності, що тривали роками ?

І мати від мене нібито відчипилась, і Ярик тепер мій хлопець, і Анька, що клялася влаштувати мені нестерпне життя, перша пішла на примирення, хай навіть заради власного шкурного інтересу, і Данька – друг, яких пошукати, а на додачу – ще й у іншому світі побувала.

Втім, ні. Все це дісталося мені не  просто так. Я втратила чи не найдорожче – мою берізку, яка багато років була поряд, була центром мого світу…

– Дивись, – сказав Ярик, – сніг пішов!

За вікном ковзала золотисто-біла в блиску вуличних ліхтарів, невагома завіса, і від цього все темне, похмуре, що належало світові дощу, посвітліло і заіскрилось чарівними відблисками.

– Мені сумно, – сказала я, – давай вийдемо на вулицю.

– А білий танець?

–Ти хочеш?

– Не дуже, якщо чесно. Ми й так уже багато танцювали... А я не фанат танців.

– Правда? Я думала – тобі подобається, тому й танцювала, збиваючи ноги… я теж  – не дуже…