Розділ 41.1

Він пояснював мені рішення  чергової вправи, креслячи в зошиті олівцем математичні формули. Я уважно стежила за його рукою, але слухала в пів вуха, бо думки  мої тинялися  десь дуже далеко.

– Ти що, Майє? – Ярик смикнув  мене за  волосся, – знову витаєш?

Я взяла в нього олівець, поклала  його в зошит, а зошит зачинила.

– Мені кошмар наснився… Але це дрібниці. Я раптом  – тільки не смійся будь ласка  – уявила  нас у майбутньому. Тебе, такого розумного, відомого адвоката, припустимо, або дипломата і себе, дівчину, яка  безцільно метляється  по життю. Адже мене нічого не цікавить, Ярику. І вчитися я не збираюся.

– Майє, ти не захворіла бува? – він обережно помацав мій лоб, – Найменше я збираюся дбати про те, як ти виглядатимеш поруч зі мною. Дуже дивні думки, моя дівчинко! І якщо гарненько подумати, то це я не зовсім  відповідаю… Ти володієш здібностями, в які мало хто вірить, завдяки тобі я оцінив усю красу обох світів: і цього і того… іншого… Так у кого з нас перевага?

– Ярику!

– Знаєш що? Ну їх, ці уроки, – він легенько клацнув мене по носі, – Ходімо краще погуляємо.

– Школу я все одно закінчу, а там… як вийде!

– Як вийде! – кивнув Ярик.

Мати дивилася на кухні серіал.

– Зараз сьома година, –  сказала вона, відвиртаючи від нас погляд, – щоб до дев'ятої Майя була вдома. Завтра до школи.

– Звісно! – відповів Ярик безтурботно.

Не змовляючись, попрямували ми до річки, а потім уздовж берега до закруту.

– Я тітці Маші дзвонив…

– І що?

– Маячня якась… Немає серед лісників такого мужика… І я ось подумав. Може, той  дядько не випадково  там валявся? Може, тебе навмисне позбавили сили?

– Навмисне? Навіщо?

– А зрозумій ти ці задуми іншосвітні! Звідки нам знати, як там все влаштовано, та які інтриги  там плетуться!

– Але ж вони не могли бути впевнені, що я почну рятувати того чоловіка. А якби я не захотіла його рятувати? Злякалася б, втекла?

Ярик знизив плечима.

– Таємниця у морокі… До речі, коли до тебе йшов, Аньку зустрів.

– Так? – запитала я без будь-якого інтересу.

– Вона повідомила, що у школі  все ж таки вирішили влаштувати осінній бал. Перед канікулами. І спитала, чи не бажаю я піти разом з нею.

– Ага!  – простягла я,  –  А ти?

– Сказав, що зустрічаюся з тобою і, відповідно, на бал ми прийдемо разом… То я тебе запрошую… Приймаєш запрошення? – запитав він, заглядаючи мені в очі.

Чи приймаю я запрошення? Звісно приймаю! Це ж так здорово – кружляти під музику в плямах повільного туманного світла, що рухається паркетною підлогою! 

Я не те, щоб пристрасна любителька танців, але якщо вже ставати  щасливою, то  у повному обсязі, і нехай усі, кому це не подобається, луснуть від заздрості та злості…

Раніше я  вважала, що  шкільні танцульки – це  заняття  дурне і зовсім марне, але  о було колись! Як раніше –  вже ніколи  не буде.  

–  Майє, що трапилося? Ти вся світишся!

– Неодмінно підемо на бал! – вигукнула я і, розкинувши руки, закружляла по берегу.

Минулого року осіннє свято не влаштовували, але був новорічний маскарад, на який я офіційно не пішла, справедливо вирішивши, що мені там нічого робити, хоча Лешка Мухін мене і запрошував. 

Але все ж таки не втрималася і забігла ненадовго, постояла в куточку під стіною, спостерігаючи за танцями, веселощами, серпантином і бризками лимонаду з келихів. 

Мене тоді ніхто навіть і не помітив.

Бо прийняти запрошення – це дати якусь надію, а мені зовсім не хотілося, щоб лопухий Льошка почав хоча б на щось сподіватися. Звичайно, я ходила з ним на ковзанку та в бібліотеку, але на ковзанці з нами була Женька, а в бібліотеку ми пішли, бо отримали спільне завдання з біології, і цей похід нікого ні до чого не зобов'язував. А ось бал – зовсім інше. Бал – це ознака!

– Надіну коротку джинсову спідницю з бахромою, легкий светр і зручні черевики без підборів, – сказала я, дивлячись на блакитні проблиски неба серед попелястих хмар.

– Тоді  і я одягнуся недбало. Не хочу виділятись, – відповів Ярик.

– Наприклад, по-байкерськи! – розсміялася я весело.

– До речі, тобі теж треба придбати косуху та шкіряні штани із заклепками, а ще черевики, такі високі, із шипами на шнурівці. Тепер часто доведеться їздити на мотоциклі. Заодно й водити навчишся, якщо захочеш. Тоді я куплю тобі власний мотоцикл. Круїзер чоппер… сріблясто-чорний…

– З блискітками та рожевими квіточками! – я навмисне замріяно закотила очі. – І   буду їздити   на ньому,  наче якась цяця!

– На наступну байкерську тусовку махнемо разом, – сказав Ярик.

–  Не впевнена, що мені там буде затишно.

– Давай так. Ти побачиш світ, який мені цікавий, і якщо він тобі не зовсім сподобається,  то ми знайдемо компроміс…