Розділ 40.1

– Та заходь вже! – сказав Ярик, владним жестом обіймаючи мене за плече.

– Слухайте, а я у справі, – Данило невимушено сів поруч із нами на ліжко, – у мене пропозиція… Мабуть, вона здасться тобі раптовою, але…

– Пропозиція до мене? Цікаво!

– Дуже цікаво! – підтакнула я.

– Говорив щойно зі своїм приятелем, він тренер, – продовжив Данило, – У нас в університеті набирають волейбольну команду. Чи не бажаєш взяти участь?

– І справді раптово, – відповів Ярик після короткої паузи, – тільки я ще, начебто, в школі навчаюсь, а не в університеті.

– А ти що, у волейбол граєш? – здивовано спитала я  у Данила.

– Ні, ні… Я не любитель рухливих ігор, віддаю перевагу силовим тренуванням – повільно, зате надійно, – з усмішкою відповів той і знову повернувся до Ярика: – Школа – не завада, адже ти все одно плануєш вступати наступного року?

– Планую…

– Команда збірна, з різних університетів. На шкільних заняттях з фізкультури зазвичай грають у волейбол,  отже, напевно, у тебе є початкові навички.  Цього достатньо. А навіть якщо й ні, ти швидко навчишся, – сказав Данило  таким  голосом, ніби йому зовсім наплювати, погодиться Ярик чи ні.

Але мене він своїм безпристрасним виглядом не проведе! Я відразу зрозуміла – у нього хіба що тільки руки не тремтять  – так він хоче, щоб Ярик прийняв пропозицію.

– Я давно граю, – відповів Ярик, – не професійно, звичайно, але граю.

– Чудово! То зможеш під'їхати післязавтра годині о п'ятій, до медичного? Зустріну тебе на вході та познайомлю з тренером. Подивитися один на одного, оціните здібності.

– Ну, чесно кажучи, я хотів би пограти в команді, взяти участь у змаганнях. Бо у нашій школі можливості  такі собі,  – сказав Ярик, багатозначно поглядаючи на мене.

– Дуже цікаво! – кивнула я. – поїду з тобою!  Чуєш, Дене, я теж приїду подивитися!

 – Тоді чекаю на вас обох. Зараз подзвоню приятелеві та скажу, що тепер команда у зборі! Це все, більше не смію заважати, – сказав Данило і подався геть  з кімнати.

– Сподіваюся, він не підслуховуватиме під дверима, – пирснула  я.

– Ти його в чомусь підозрюєш? – спитав Ярик. – А пропозиція й справді доречна. Давно хотів перевірити, на що я гідний.

Я відсунулась, дивлячись  на нього бешкетно.

– Прагнеш у всьому стати кращим?

–  Чому б і ні?

– Так можна швидко перегоріти, Ярику!

– Майє, мені енергію подіти нікуди, її дуже багато! А ти вважаєш, що змагання – зайве?

– Ні, зовсім ні! До того ж це твоє життя, твої бажання! Мене просто здивувала така пропозиція, та ще й доречна…

– То ж ти  його підозрюєш?

– Не знаю. Безглуздо, звичайно, думати, що він вирішив потоваришувати з тобою, бажаючи бути в курсі наших стосунків. Стати твоїм другом і таке інше… Надто вже примітивний план! Упевнена, що  Данька здатний плести хитріші інтриги. Швидше за все, це  й справді – просто пропозиція. Може, я сама випадково сказала йому, що ти граєш у волейбол, не пам'ятаю…

– Ага. І він вирішив отримати плюсик у карму за добру справу? – зі смішком поцікавився Ярик.

Я пересмикнула плечима.

– Мені здається, він нудьгує. Живе у нас уже другий місяць і майже нікуди не ходить, весь час сидить вдома, звісно не враховуючи навчання... Іноді ще до своєї матінки їздить допомагати. У нього, мабуть, навіть подружки нема… В іншому місті була якась, а тепер – ні. Може, він справді хоче потоваришувати?

– Хіба що на ґрунті волейболу… Ми з ним дуже різні, по-різному відчуваємо світ. Втім, наскільки я зрозумів, сам він не збирається грати в команді, – відповів Ярик.

– І все ж я спитаю при нагоді, чого це йому закортіло підмаститися до тебе!

– Краще не треба…

–  Не ревнуй!  Данька по суті непоганий. І на дерево за мною поліз і підтримує у всьому, хоч і бурчить інколи, і в пошуках батька обіцявся допомогти…

– Батька? Ти мені так і не розповіла про свого батька… Мені не подобається, що Данило знає більше, ніж я…

– Ну, тоді слухай…

Ми привалилися до спинки ліжка, прикривши ноги покривалом, і я розповіла Ярику все, що дізналась від матері.

Але ми не встигли добре обговорити цю тему, бо  нас покликали снідати.

Звичайно, мені дуже хотілося позбутися всіх і залишитися разом з Яриком ще на день, на два, на тиждень, навіки… 

Нездійсненна мрія!

Незважаючи на те, що дощ продовжував мжичити, а вітер знову розгулявся, я відмовилася сідати в машину, а поїхала на мотоциклі разом з Яриком. 

Галина Андріївна виділила мені непромокаючі штани, курточку тепліше і шапку під шолом.

Незадовго до полудня ми вже були у місті. Підкотили до самого подвір'я і, перш ніж розпрощатися, поцілувалися  на очах у всієї вулиці,  на очах здивованої Женьки, яка, почувши рев мотоцикла, миттєво матеріалізувалася біля хвіртки.