Розділ 31.1

Вдарило в голову, потемніло в очах, страшним гулом наповнилися вуха. 

Болісні, кошмарні відчуття! Але разом із ними в серце увійшла така легкість, що й не передати словами!

Енергія вібрувала всередині мого тіла, сяючими вихорами охоплювала зовні. 

Я злякалася, що лавина вогню змете мене вниз, наче сухий лист і міцно, наскільки могла, вчепилася руками в гілку дерева, заплющила очі, стиснула зуби...

Навколо щось свистіло, шипіло, вибухало, потім усі  звуки разом зникли, час і простір знову змішалися, помчали, втягуючи і мене в свою нестримну круговерть, а ще за мить лютий порив вітру кинув мені в обличчя гострі холодні краплі дощу.

– Майє, Майє, ну прокинься ж! – наполегливо кликав Ярик і тряс мене за плечі, – Та коли  це вже закінчиться!

До болю в грудях наповнилася я вітряним повітрям, тицьнулася в холодну мокру куртку Ярика, вдарилася носом об металеву заклепку і відсахнулася, розплющила очі.

Ліс іншого світу зник, навколо вирувала та ж  сама буря, чорні хмари все тією ж траурною пеленою застилали небо, а ми сиділи на землі: я щосили обхопила заціпенілими руками гілку загиблої берези, а Ярик тряс мене за плечі і закривав собою від вітру. .

– Мене вже вивертає від усіх цих стрибків туди сюди, – сердито казав він, – їм  треба  більш зручнішу дорогу  в це своє потойбіччя прокласти, чи що! Майє, як ти? Майє, чуєш мене?

– Не знаю, – відповіла я, заплітаючись язиком, – начебто… нічого…

Насилу розтиснула праву руку, піднесла до самих очей і почала її розглядати, болісно і здивовано жмурячись. 

Шкіра ціла, ніяких тобі ран та опіків, хіба що легкий пил від сухої кори забився в складки долоні. 

Яростно змахнула пальцями темний наліт з лінії серця і перевела погляд на Ярика:

–  А як ми назад перенеслися, ти пам'ятаєш? Бачив?

– Бачив, але не біса не зрозумів. Були там і раз… вже тут… Навіть моргнути не встиг. Вмить… А квітка, Майє? Ти її зірвала?

– Не знаю. І це не зовсім квітка, не цілком звичайна квітка, – сказала я, тикаючи Ярику розкриту долоню.

– А яка?

– Вогняна… Її полум'я проникло в мене… спершу гострі шипи, а потім полум'я… і вся долоня стала в крові, і все стало в крові,   це полум'я з'єдналося з моєю кров'ю і так боляче було і водночас легко… – говорила я, плутаючись в словах, з важкістю  підбираючи відповідні фрази, не знаючи, як краще пояснити йому те, що сталося.

– Нічого собі! І що тепер з ним робити? – спитав Ярик, уважно розглядаючи мою долоню.

– Не знаю… Адже я думала, його сушити треба чи щось таке…  потім зілля варити… А  так… не знаю!

– Майє, слухай, я спочатку світло якесь побачив, після того, як змії та павуки розбіглися,  побачив, що ти вся затремтіла, затряслася, а потім якась шалена карусель закрутилася... І тітка на моїх очах зотліла і  перетворилася на порох.  Я навіть злякатися  до ладу не встиг!  Кажу ж, не доопрацьовано у них щось, ніяких умов для комфортного переміщення!

Я слабо посміхнулася і притулилася чолом до березової гілки. Серце билося, у скронях стукало, але чомусь її смерть тепер не викликала того божевільного розпачу, який наздогнав мене в перші секунди, коли я зрозуміла, що вірної подруги та наставниці більше немає. 

Лише легка гіркота – світлий ніжний сум осідав пилом на моєму серці.

– Прощавай… – прошепотіла я і поцілувала холодний безмовний стовбур.

– Майє, треба йти додому. Вже дві години ночі. – сказав Ярик.

– Скільки?

Я стрепенулась і схопилася, остаточно повертаючись у буденну реальність.

Залишається тільки закликати  до всіх відомих  та невідомих сил, які панують над світами, щоб мати лягла спати і не виявила мою відсутність.

Вітер продовжував дмухати, але сила його зменшилася. Буря поступово затихала. 

Деінде  між хмарами утворилися просвіти, і тонкий серп місяця мелькав  серед них як  примарне  марення.

Ми з усіх ніг припустили назад.

Ярик хотів проводити мене хоча б до паркану – переконатися, що все гаразд, що моя втеча з дому залишилася непоміченою, але я запротестовала. 

Мати й так прийде до сказу, а побачивши Ярика –  то й зовсім озвіріє. Я хотіла захистити  хоча б його від несправедливих нападок. Вона ж, коли в люті, на все здатна! Почне ще розповідати його батькам дурні небилиці... 

Страшно уявити, що нам знову можуть заборонити навіть підходити одне до одного, як тоді, коли я впала з велосипеда і  трохи розбила лоба. Страшно уявити, що нас розкидають по різних школах.

Я піднялася навшпиньки, тицьнулася губами йому в щоку і швидко пішла вперед вулицею. Озирнулася. Тільки Ярик нікуди не пішов, а лишився стояти на розі.

Але  мою втечу розкрили, і тепер на мене чекала буря гірша за ту, що вириває з коренем дерева.

У вікнах будинку горіло світло, не тільки на кухні, а скрізь: у коридорі, в Женьчиній кімнаті. 

Я постояла кілька секунд біля хвіртки, збираючись з думками. Знову озирнулася, але нічого в темряві не побачила.