Розділ 23.1

Сонячне проміння били у широке, з вітражними вставками вікно. Одна половина кухні палала сліпучим світлом, а друга, там де за столом сиділа я, ховалась у прозоро-димчастої тіні.

Розсіяно малюючи пальцем по дерев'яній полірованій стільниці, я дивилася як Ярик, облитий сонцем, готує чай, дивилася на його сильні руки, на міцні зап'ястя.

Виходить, ми тепер разом? Разом! Голова йшла кругом, у вухах дзвеніло, тістечка на смак здавалися ватою, а ароматний чай – водою.

– Зараз розберемося зі школою, – підморгнув мені Ярик і взяв телефон.

Голос його долітав до мого слуху, наче здалеку.

Невже це той самий Ярик, який хапав мене за загривок, тицяв носом у пісок, обіцяв показати, де раки зимують? 

Той самий Ярик, за яким я ганялася з ціпком, якому розбила голову каменем? Той самий! 

Я дивилася на його обличчя,  повернуте  до мене профілем. Чому я раніше не помічала, наскільки він привабливий?

– Ну от і все! – сказав Ярик, кидаючи телефон назад на стіл. – Майє, ти що, плачеш?

– Ще чого! – я здригнулася і потерла очі.

– І не їси зовсім… Не подобається тістечко?

– Ти комусь дзвонив?

– Майє, прокинься! – усміхнувся Ярик і несподівано чмокнув мене в ніс, – Тамарі дзвонив. Версія така: ти зайшла мене провідати перед школою, а мені раптом погіршало до втрати свідомості. Ну ти ж не змогла кинути найболючішого у світі Карлсона і почала варити варення, а це процес не швидкий… Коротше, Тамара зворушилася, пообіцяла, що не поставить тобі прогул за умови якісного виконання домашнього завдання з алгебри… Зараз принесу підручник!

Я посміхнулася – посмішка вийшла змученою. Ніхто ніколи не прагнув вирішити за мене мої проблеми.

І я боязко слухала те нове, ніжне, що таїлося в збентежених поглядах, тихих зітханнях, легких дотиках, і дуже боялася, що щастя моє закінчиться так само раптово, як і почалося. 

Я вірила Ярику, але не вірила обставинам.

Звісно, ​​наше радісне усамітнення скоро порушили.

Прибігла із поліклініки Галина Андріївна. Їй, уявіть,  Тамара зателефонувала!

Ось така у нас класна керівниця! Не маючи можливості пестити власних дітей, вона опікувалася своїми учнями, як найдбайливіша матуся.

Галина Андріївна і бровою не повела, заставши нас на кухні, поряд з охололим чаєм, – ми корпіли над домашнім завданням. 

Галина Андріївна і уявити не могла, що секунду потому ми так самозабутньо цілувалися, що невирішене рівняння з алгебри сором'язливо ховалося за подвійними дужками.

– Доброго дня, Майюшко… – лагідно привіталась  вона, – Дякую, що доглянула за моїм хлопцем.  Я  оце з роботи ненадовго відпросилася, перевірити, як тут справи.

– Ну, все гаразд, мамо… З ранку не дуже було, а тепер усе добре, – промовив Ярик хрипким голосом.

– Добре? – вона недовірливо помацала його лоба, – а, по-моєму, ще гарячий… і  щоки он які червоні…

Я завбачливо ткнулася носом у розкритий зошит. 

Мої щоки, здається, палали  не гірше, ніж у Ярика!

Моя мати на цю подію відреагувала по-своєму:

– Я рада, що ти порозумілася з Ярославом, але, будь ласкава, не роби з цього приводу для прогулів. Я хотіла залишити тебе вдома в понеділок, але раз так, після відвідування лікаря, відправишся до школи…

Та яка, взагалі,  різниця!

– Уроки зроблено, – посміхнулася я безтурботно.

– Добре! – кивнула мати, – і ще: я забороняю тобі вештатися в гості до хлопців, коли їхніх батьків немає вдома, навіть до однокласників!

– Мам, ти що! Це ж Ярик!

– Це він п'ять років тому був Яриком, а тепер – жеребець майже під два метри на зріст і з гормонами замість мізків!

– Ну якісь два метри, які гормони, мам!

– Я попередила! Дивись у мене!

Але жодні заборони не могли затьмарити мого щастя. 

Ярик подзвонив, і ми вирішили зустрітися біля берези не о сьомій годині, а о п'ятій, щоб довше побути разом.

Дивно, як усвідомлення того, що ти комусь подобаєшся, різко змінює сприйняття самої себе.

Я викинула з шафи весь одяг і почала його перебирати, сподіваючись знайти хоча б щось симпатичне, миле... 

Нічого!  Я жбурнула на підлогу чергові рвані джинси і розсміялася.

Що це? Захоплення від того, що мені подобається саме Ярик чи від того, що мені взагалі раптом хтось сподобався? 

То чи в Ярику справа?

Я пильно подивилася в дзеркало на своє кудлате відображення і квапливо пригладила волосся.

В ньому! Саме в ньому, у Ярику! 

Він сподобався мені не тому, що настав час, щоб мені хтось сподобався! Занадто швидко все сталося! 

Я почала болісно, ​​ретельно згадувати наші останні зустрічі: влітку на річці, на спортивному майданчику, на занедбаному будівництві по той бік парку.