Розділ 19.1

Абсолютно нове відчуття: йти поряд з Яриком не тому, що ми випадково зіткнулися на вулиці і чомусь пішли разом, а тому, що заздалегідь домовилися про зустріч.

Він стояв біля мосту і чекав на мене. Заради нашої зустрічі він навіть одягнувся інакше, набагато стильніше, ніж завжди: не задрипана   футболка “Boss”, а світла сорочка, не спортивні штани з кросівками, а джинси  і черевики. 

І шкіряна курка –  не звичайна, мішкувата,  а строгого крою, дуже елегантна. 

У такому незвичному одязі Ярик ніби подорослішав на кілька років і від цього  зробився ще  більш привабливим.

"Дресс-код не встановлювали!" – подумала я, сердито смикнувши край свій обшарпаної джинсової курточки, але на серці у мене дивно потепліло.

Чи можна пояснити, що я відчула, побачивши за деревами силует Ярика? Спробую… 

Наче, щось дуже старе і непотрібне, але таке,  яке  з незрозумілої причини  я плекала і берегла всі ці роки, зламалося і виявилося не таким вже й важливим. 

Я  раптом зрозуміла цілком ясно: це можна без жалю викинути на смітник, тому що від його відсутності моє життя не тільки не погіршиться, а навпаки – стане набагато простішим і спокійнішим.

Так уже повелося змалку! Я звикла у всьому шукати знаки, які могли б підтвердити або спростувати мої здогади, думки та події, що відбуваються…

– Не уявляла, що це має значення, – сказала я, – і тепер мій одяг не відповідає твоєму.

– Яка  дурня!  Хочеш морозива? – запитав Ярик.

– Ні, давай просто погуляємо.

– Добре.

Здається, і мені  і йому було трохи ніяково. 

Сваритися легше, бо  для сварок завжди є причина, а ось тему для нормальної розмови, виявляється, не так вже й просто знайти.

Я поглядала на людей, що проходять повз мене і розмірковувала: цікаво, що вони думають, дивлячись на нас? Як ми виглядаємо збоку? Такий… модельної зовнішності хлопець і недбало одягнена дівчина з розпатланим хвостиком. Брат з сестрою? Навряд чи. Закохані? Теж, мабуть, мало схоже… Просто друзі?

– Тебе хтось уже запрошував на побачення? – несподівано спитав Ярик, повертаючи до мене голову.

– Ні.

– Отже, я перший?

– Щиро кажучи, наш поцілунок також був першим для мене. До цього ні з ким не цілувалася… – зізналася я і сама не зрозуміла, навіщо зізналася.

– Цікаво… А зустріч у кафе,  коли ти була з Данилом, пам'ятаєш?

–  То було не побачення!

– А що?

– Що завгодно, тільки не  побачення!

Ярик пильно   подивився мені у вічі  і  відвернувся.

Ми продовжували рухатися не спішною ходою.

Він  знайшов мою руку і обережно переплів свої пальці з моїми. 

Я не відібрала – дотик був приємний, але я й виду не подала, що це приємно, а навпаки – байдуже покривила губи.

– Дивись, гойдалки ще працюють! – сказав Ярик, трохи сповільнюючи крок і міцніше стискаючи мою руку. – Хочеш покататися на чомусь?

Я набрала більше повітря, повільно видихнула.

– Ні, мене нудить від усіх цих крутилок.

– А, зрозуміло… 

І ми знову незручно замовкли і, якось не змовляючись, з натхнення, пішли по доріжці у напрямку паркового ставка – благословенного притулку для закоханих та лебедів.

– Може, сядемо? – Ярик кивнув на  приховану в чагарниках старих дерев, лавку.

– Сядемо, – погодилася я, – Якщо там вільно… це ж така місцинка  таємна…  – і тихо засміялася.

Але лавка виявилася вільною. Напевно, для закоханих було занадто рано  і  світло.

І лебеді вже полетіли в теплі краї, а на поверхні ставка плавали кілька пожовклих вербових листків.

Через кілька хвилин мовчазного споглядання за тим, як  вітерець  ледь чутно  колихає  темно-зелену воду, Ярик сказав:

– Для мене це теж трохи дивно.

– Що саме?

– Те, що ми разом! –  він простягнув руку і, не наважуючись обійняти, просто поклав її на спинку лавки позаду мене.

– Ми поки що не разом, Ярику. Взагалі не розумію, навіщо ти мене запросив, та ще  називаешь  побаченням  це безглузде блукання парком.  Побачення – це коли двоє хочуть бути поряд! Коли їм до  кайфу бути поряд! – заявила я переконано.

– А тобі не до кайфу? – запитав Ярик, нахиляючись ближче.

– Давай спершу порахуємо, як довго ми один одного терпіти не могли! – пробурмотіла я.

– Навіщо?

Я, мов зачарована, дивилася в його карі, з прозеленню,  незвично    теплі  і лагідні очі.

– З чого ти взяв, що ми можемо бути разом?

– Ти мені дуже подобаєшся, Майє…

– Таке! І коли ти це зрозумів?

– Не знаю, – помовчавши, відповів він, – Може, влітку,  десь в липні. Точніше – дванадцятого липня... Пам'ятаєш, тоді були незвичайно спекотні дні. Ти купалася на світанку... Адже ти любиш купатися на світанку... А я теж прийшов скупатися, але побачив тебе і – соромно зізнатися – сховався, спостерігав здалеку, не наважуючись підійти...