18.2

Добре бути високим! Для хлопця, зрозуміло… Бо я свій ріст ні на який інший не проміняю!

Я зважила гроно на долоні.

– Дякую…

– Може сходимо сьогодні кудись? – запропонував Данило, наче між іншим.

– Сьогодні? Ні… я вже домовилася… з подругами… однокласницями… йдемо до парку…

Ось як виходить! Доводиться брехати  одному, тому що в мене призначена зустріч з іншим!

Ще недавно я і подумати не могла, що поводитимуся так само, як і решта дівчат, що  зустрічаються одночасно з двома, а інколи  й трьома хлопцями… 

Але я не зустрічаюся з Данилом. І з Яриком не зустрічаюся… Чому ж мені так важко, так неможливо сказати Данилі правду?

Я завжди вважала себе серйозною та відповідальною, принаймні перед самою собою… А нині моя відповідальність зіщулилася наче висохла на сонці виноградина.

– Шкода, – відповів Данило, – Може, просто заглянеш до мене в гості… ввечері?

Він дивився на мене лагідними очима, а я раптом згадала Ярика на уроці фізкультури і мимоволі порівняла їх обох.

Але вийшло погано. Мені чомусь важко було уявити такого солідного і лощеного Данила   з розпатланим волоссям, спітнілого, у мокрій майці, який скаче по волейбольному полю і лупить тильною стороною  зап’ястя по мечу.

– Може завтра? – припустила я,  зовсім  не впевнена, що піду з ним кудись неодмінно завтра, але охоплена бажанням позбутися його компанії прямо зараз. 

Мене корчило  від того, що доводиться брехати.

–  Добре. Почекаю до завтра! – весело відповів Данило.

Я залишила виноград у кухні, сама ж повернулася до кімнати, сіла перед тройним дзеркалом і почала уважно вдивлятися у своє відображення.

Ні, нічого не змінилося, я така ж, як і завжди: неслухняне волосся, що стирчить  у різні боки, як його не вкладай, сині очі, надто яскраві, в обрамленні смоляних вій, і губи, мабуть, трохи завеликі для мого тонкого обличчя.

Інтерес Данила зрозумілий, він сам зізнався, що захопився мною, побачивши надіслану матір'ю фотографію. 

Але Ярик… Навіщо він вдає теплі почуття? Чого йому від мене треба?

Я напустила волосся на праве око, щоб закрити ледь помітний шрам над бровою – наслідок падіння з велосипеда  – знову таки з вини Ярика. Він  тоді навмисне вивернув мені навперейми на своєму спортивному роудбайку, і  сам злякався не на жарт, коли я впала і залишилась лежати  на асфальті  без руху…

Батько після цього на кілька місяців позбавив його улюбленої, дорогої іграшки.

Але якщо раніше ці спогади викликали в мені зловтіху, то тепер я лише посміхнулася  з легким сумом.

Ярик так і не дізнався, що мій удар головою був не такий уже й сильний, і лежати нерухомо я залишилася виключно  заради того, щоб він наполохався. 

Потім  я проносилася повз нього,  коли він йшов пішки, на велосипеді, розправивши плечі і тріумфально, зверхньо поглядаючи…

Звичайно, дорослі  злякалася, що дитяча витівка могли обернутися куди як серйознішими наслідками… 

Але я вміла падати з велосипеда, навмисне цьому навчалася, збиваючи в кров лікті та коліна. Навіщо? Мені завжди хотілося мати відчуття того, що я здатна утримати в руках будь-яку ситуацію... Зрозуміло, що не все в житті залежить від моїх вмінь, але все ж таки невелику винагороду я отримала. 

Після мого залікового польоту головою об асфальт, Ярик перестав робити те, чого я терпіти не могла: нишком ставити мені підніжки.

То що змінилося?

Я облизнула губи і доторкнулася до них кінчиками пальців. Невже нашу ненависті  зумів зламати один-єдиний поцілунок? Перший для мене… Це якесь безглуздя! 

То,  може мені варто поцілуватися і з Данилом? Раптом виявиться, що всі поцілунки по суті однакові?

Я перевела погляд на годинник. Опів на шосту.

Нічого вигадувати та прихорашуватися! Джинси, футболки, легка курточка. Волосся у хвіст… І так гарно!

– Зібралася куди? – підозріло запитала Женька,  зіткнувшись зі мною у коридорі.

–  Прогуляюся.

– Можна з тобою? А то мені нудно.

– Ні. Хочу поблукати  та трохи  подумати.

– Я не заважатиму тобі думати! Я тихенько, правда.

– Ні!

– Ну і жадібна!

– Іноді людям потрібна повна самота, навіть без мовчазної присутності поряд, розумієш? – пом'якшала я.

– Ну так, ну так, розумію…

– Я не надовго.

Але побоювання, що Женька  захоче простежити   за мною, змушувало мене озиратися мало не щохвилини.

У кишені задзвенів телефон. Я відповіла.

– Чи можна взяти твій комп'ютер? Мій чомусь не хоче вмикатися! – стурбованим голосом запитала Женька.

–  Бери, бери! – відповіла я і полегшено видихнула.