Розділ 15.1

На щастя, у Тамари Михайлівни вистачило  розуму не дзвонити матері і  не розповідати про  цю прикру шкільну подію.

Мати ще після ранкової сутички не відійшла: дивилася похмуро і ходила повз мене, підібгавши губи – це означало вищу ступінь образи і невдоволення, але мене теж голою рукою не візьмеш, я й не до такого звикла!

Щоб відволіктися, я сама зробила уроки. 

Напевно, злість – все ж таки непоганий стимул, я навіть в алгебрі сама розібралася, не вдаючись до допомоги Данила. 

Та й інтернет у поміч. Мати несподівано розщедрилася і дозволила мені цілих дві години  безперешкодно поблукати  у Всесвітній павутині. 

Мабуть, без Сержа тут не обійшлося.

Потім, відклавши підручник і несвідомо малюючи на вирваному з зошита листку,  я почала думати про Ярика і Данила.

Дивно, але сьогодні мене штрикнула  думка, що Ярик ревнує. 

Це була несподівана думка, але тим не менш… Інакше, навіщо йому так чемно поводитися зі мною! А той раптовий поцілунок під вербою?

Згадуючи те, що сталося, я все більше і більше переконувалася в тому, що Ярик не стримався, бо й справді хотів мене поцілувати!

А його погляд, коли він думає, що я не дивлюся на нього? Але я все чудово бачу бічним зором!  

Здається, ще зовсім недавно він і стояти поруч зі мною не бажав, а тут сидить за однією партою, не пристає, не глузує...

Напівкруглі лінії, намальовані мною автоматично, несподівано склалися в ім'я. Та що ж це таке! Ярик – заклятий  ворог і інших варіантів бути не може. 

Напевно, я все ж таки помиляюся, і він поцілував мене лише тому, що задумав якусь гидоту. Або поспорив із кимось… Швидше за все –  поспорив… Може, з тією  ж самою Сомою.  Наприклад, заключив якесь парі. І тепер  мені треба бути напоготові!

Я люто замалювала ручкою ненависне ім'я.

А Данило – нова людина в моєму житті. Він лагідний, дбайливий, щоправда іноді занудний надміру…

Стук у двері... А ось і він! Легкий на згадці!

– Допомога потрібна?

– Ден, я ж не просила допомоги! – крикнула, не зумівши приховати легкого роздратування і зім'яла листок, на якому все ще проглядувалися перші літери: велика "Я" і маленька "р".

– Вибач, мені подумалося…

– Ні, правда, сама впораюсь! – пом'якшуючи тон, промовила я горделиво.

– Покажеш?

Простягнула  йому зошит.

Він швидко  пробігся  поглядом по  завданню.

– Все правильно... Може, сходимо погуляємо? На вулиці   тепло, приємно…

– Не сьогодні. Втомилася! – відповіла так, бо мала цього вечора інші плани.

– Тоді спитаю заздалегідь. Чи не хочеш прогулятися в ліс на осіннє рівнодення?

– Навіщо? – я насторожилася.

– Відкрию тобі страшний секрет, – Данило перейшов на навмисне вкрадливий шепіт, – я щороку ходжу, так само як і в купальську ніч...

– А зрозуміла! За квіткою? – я криво усміхнулася однією половиною рота.

– Так. Не смійся! Розумію, що це – нісенітниця, легенда, а все одно – йду!

– І не сміюся! Але поки не знаю,  не впевнена ...

– Ніч із суботи на неділю. Вихідні. Самий придатний час, як у легенді…

– Мати мене вночі з дому не випустить…

– А якщо я домовлюсь?

– Обіцяти не буду. Подумаю…

Звичайно, Данило навряд чи здогадувався, що я й сама маю намір сходити в ліс на рівнодення і,  зрозуміло, на самоті,  бо посвячувати його в свою таємницю не планую, а спільна прогулянка може ненароком розкрити те, що краще не розкривати.

Сумні сутінки повільно обіймали світ. Сумні – бо осінні. Початок осені, все ще сповнений відлунням літа, незмінно занурював мене в похмуру меланхолію і навіть власне існування починало діставати своєю марністю.

Я прочинила двері, виглянула в коридор і прислухалася.

Тихенько бурчав телевізор, з Женьчиної кімнати, як завжди, долинала веселенька музика та сміх – сестра з кимось захоплено теревеніла  по телефону, обговорюючи чи не на весь будинок секрет, довірений їй подружкою.

Скориставшись тим, що всі зайняті своїми справами, я одяглася в зручний одяг і непомітно покинула будинок. 

Звісно, мати скоро виявить, що мене немає і, як повернуся, влаштує скандал – вона терпіти не може, коли я ось так, без попередження, збігаю з дому перед ніччю. 

Але я лише похмуро посміхнулася, дивлячись на освітлені вікна кухні, де промайнув у отворі штор її силует.

По вулиці снували любителі свіжого повітря та вечірніх посиденьок, а від річки долітав собачий гавкіт.

Але я пішла таємними стежками, там де люди рідко ходять.