11.2

– Чесно? Не знаю. Я народилася такою. Ледве народилася...

– Знаю. Мені мати розповідала... багато  розповідала про тебе...

– Уявляю, чого вона наговорила! – відповіла я і зневажливо  посміхнулася.

–   Це все дурня. Хто мені пара, а хто ні, я вже якось сам розберуся, – промовив Данило і обережно накрив своєю долонею мою руку, яка лежала поверх столу.

Підійшла офіціантка, несучи на таці тарілки з бутербродами. Ми замовкли.

– Кава буде за десять хвилин, – прощебетала вона.

Незважаючи на те, що Данило закусочну  розкритикував, бутерброди з тунцем, які тут готували, мені дуже подобалися. Одного разу Серж водив мене і Женьку в ресторан, щоправда не в Кристал, а  в трохи скромніший, і мені зовсім не сподобалося, як там готують. 

Хіба що картопля в горщику по-сільському, з ароматним димним запахом була неперевершеною. Таку на плитці не звариш.

– Може й завтра погуляємо? – запитав Данило, швидко розправившись з бутербродом.

Я, розрізавши свій на шматочки, ліниво колупала виделкою.

– Де?

– Покажеш мені ліс та річку.

– Влітку набагато красивіше. Осінь – сумно. Природа вмирає, – сказала я.

– Але вона воскресне, – відповів Данило.

– Давай краще не поспішати, – зітхнула я, піднявши очі від тарілки, – Мені звичніше гуляти одній, і в кафе, і взагалі... потрібно усвідомити, що ти хочеш бути поруч.

– Дуже хочу бути поряд, – сказав Данило.

– Але ж ти розумієш – жодних обіцянок! Я ще не розібралася, як до тебе відношуся  і не знаю, чи хочу з тобою зустрічатися.

– Але я тобі знадоблюсь у будь-якому разі, хоча б для пояснення складних рівнянь.

– Знаєш, напевно варто подякувати тобі за допомогу… з Рижем, з деревом…

– Весела була нічка! – усміхнувся Данило.

– Дякую! – я потяглася через стіл і поцілувала його в щоку.

У протилежному кутку щось брязнуло – то Ярик упустив на підлогу чайну ложку.

Втім, якщо бути чесною, я зробила цей жест не тому, що мені так раптом закортіло поцілувати Данила, а щоб показати їм з Анькою – у мене теж є життя, і воно дуже насичене і цікаве. 

Данило красивий, представницький, як же не похвалитися таким хлопцем!

Це стало несподіваним одкровенням. Раніше я була впевнена, що всякі дівчачі штучки: ревнощі, конкуренція, бажання виділитися, похизуватися вбранням або хлопцем  мене зовсім не торкається, тому що в мене інший характер й  інші пріоритети, а виявилося   – мені  теж зовсім не чуже ось таке позерство.

Мені, хай і не зовсім усвідомлено, захотілося кинути Аньку в  якийсь темний кут, як старе, не потрібне ганчір'я. 

Напевно, я  сама, того не розуміючи, завжди суперничала з нею. Напевно, лише через це таємне суперництво, я не хотіла стати схожою на сучасних дівчат, тому що Анька Сома була найяскравішою представницею однієї з них: порожньою, чванливою, амбітною і жорстокою любителькою  знущатися над тими, хто слабший за неї.

Принаймні, саме  так я  про неї думала. Іноді  спалахувала  думка, що справа може бути зовсім не в Анькиних особливостях характеру, а в моїх власних примхах і дитячих образах, але я відразу ж починала гнати геть  ті зрадницькі думки. 

Якщо не Анька вселенське зло, то хто тоді?

Іноді мимоволі думала – я сама винна у тому, що  не маю друзів. Нехай Анька і нашіптувала однокласникам про мене усякі бридкі речі, але далеко не всі її слухали. 

Деякі хлопці намагалися зі мною подружитися, але я жорстоко відсікала всі спроби, мені здавалося, що вони просто хочуть підібратися ближче, приспати мою пильність і потім вдарити якомога болючіше. Я не вірила людям і щиро вважала, що людина людині найчастіше – ворог.

– Ти шалена, дика кішка! Не заздрю ​​я тому, хто ризикне тебе приручити! – сказав мені одного разу Ярик.

Я пам'ятала його слова, але вперше замислилася над ними сьогодні, сидячи в кафе навпроти Данила, який якраз і  збирався це зробити – приручити мене.

– Сподіваюся, я справді заслужив поцілунок, – прокоментував мій вчинок проникливий Данило, – Сподіваюся, це не було спробою викликати в когось ревнощі.

– Ну ти й сказав! Ревнощі! – криво усміхнулася я і відчула, як мої щоки запалали вогнем.

– Ти почервоніла…

– Від обурення… – відповіла я і мало не залпом випила принесену каву.

– Я хочу зрозуміти тебе, Майє. Хочу розібратися, чим ти дихаєш.

– Це не просто…

– Я готовий до складнощів. Пам'ятаєш,  одного разу я сказав тобі, що ти для мене таємниця – прекрасна та хвилююча…

– Ага! А ще ця таємниця моторошна і жахлива! – не втрималась я.

– Дозволь мені самому визначити, що жахливо, а що – ні.

Ярик з Анькою підвелися з-за столу і попрямували до виходу.

Ярик вдав, що нас тут немає, а Анька, раптом затрималася поряд, окинула Данила відверто-оцінюючим поглядом і заспівала до неприємного солоденьким голосочком: