13.2

Якщо не прийду – Тамара подзвонить матері і тоді може стати ще гірше.

Наприкінці вулиці на мене чекав Серж.

– Давай підвезу, – сказав він, відчиняючи двері машини.

– Ти на роботу спізнишся, – зітхнула я, забираючись на  сидіння.

– А, дурниці…

Ми рушили з місця.

– Майє, я так само, як і ти не розумію, що з нею відбувається. Можливо, це  така… криза середнього віку.

– Вона завжди була такою! – я болісно скривилася.

– Я не дозволю їй знову покласти тебе до лікарні, – трохи помовчавши, сказав Серж.

– Ти нічого не зможеш зробити…

– Постараюсь її переконати. Тепер я дуже шкодую, що не наполіг на тому, щоб удочерити тебе. Я хотів, а Катя вирішила, що це зайве.

– Знаю. Ти завжди, хай і негласно, але був на моєму боці.

Машина заїхала на шкільне подвір'я.

– Якщо зможу тобі чимось допомогти…

– Я звернуся, обіцяю… Дякую, Серже.

Зайшовши до класу, я зайняла своє місце на першій парті. 

Речі Ярика лежали тут же, але самого його ніде не було видно.

До початку уроку залишалося ще хвилин десять. Я відкрила зошит з алгебри і почала малювати на останній сторінці  чудернацькі  візерунки – так утихомирювала  свій гнів.

Мені доведеться набратися терпіння і сили, щоб у психіатра – походу до якого, звісно, ​​не уникнути – виглядати спокійною, впевненою і, головне – невимушеною.

Поступово лінії почали складатися в осмислений малюнок, і почала вимальовуватися  квітка  з довгими  пелюстками та ніжною, відкритою серцевиною.

Я так захопилася, що не помітила, як Ярик підійшов і схилився над моїм плечем.

– Ого, гарна.

Я закрила квітку рукою.

– Тамара затримується, – сказав Ярик і протиснувся за моїм стільцем на своє місце, хоча туди можна було спокійно потрапити, просто обійшовши парту.

– То тест не відбудеться? – з надією запитала я.

– Ймовірно, його перенесуть.

– Увага, клас! – раптом дзвінко закричала з останньої парти Анька і заляскала в долоні. – У нас є кілька вільних хвилин, і я  як староста, хочу підбити підсумки наших успіхів  за перший шкільний тиждень.

– Побігла  душа до раю… – промовила я, домальовуючи останні штрихи своєї дивовижної квітки.

Ярик криво посміхнувся.

– Ти щось бовкнула, Маличева? – голосно спитала Анька. – Може, хочеш похвалитися своїми досягненнями? Наприклад, двійкою з фізики?

Це що, ланцюгова реакція? З ранку мати, тепер ось це…

– І що? – я захлопнула зошит і обернулася до неї обличчям: саме так і треба зустрічати ворогів: віч-на-віч.

– Ти псуєш картину успішності нашого класу. Тебе треба вигнати зі школи поганою мітлою.

– Сома, не перегинай, – сказав зі свого місця Льошка Мухін, – мені теж в лом вчитися, і що?

– Ти хоч іноді стараєшся, а вона навпаки – пишається своїми двійками! – промовила Анька з якоюсь кровожерливою насолодою.

– А тобі не здається, що то моя справа? – спокійно парирувала я.

– Ні, люба, це справа громадська! – Анька обвела однокласників запитальним поглядом.

– Суцільний бардак! Не беру участь! –  сказав Льошка.

– Я теж – пас, – підтримав його сусід по парті, Віталік Кочин.

– А я віддаю свій голос йому, – промовила Надька, Анькіна нерозлучна подруга і наблизившись до скелета, високо підняла його руку вгору.

Дехто засміявся і теж підняв руки.

– Тарновський! – звернулася Анька до Ярика, – Скажи своє вагоме слово!

– Відчепись, Сома, – відповів Ярик ліниво.

– Ти що, передумав? Хіба ти сам не казав, що її присутність тебе дратує?

"Звичайно! Що ще можна очікувати від заклятого ворога!” – подумала я, ледве стримуючи лють.

– Не перекручуй мої слова, – процідив Ярик крізь зуби.

– То ти проти? – наполегливо уточнила Анька.

– Я проти будь-яких безглуздих рішень.

Напевно, через ранкову сварку з матір'ю, я не змогла поставитися до вистави, влаштованої Анькою байдуже-зневажливо. 

До того ж, подібний фокус вона викидала вперше, зазвичай вона не афішувала настільки явно свою недоумкуватість.

– Тарновський, ти зрадник, – урочисто оголосила Анька, – Отже, голосуємо…

– Сама голосуй! – сказав Льошка і демонстративно уткнувся в телефон.

– Порівну! Дев'ять за, дев'ять проти! А ти що очима блимаєш? – прикрикнула вона на Інну Скатову, яка намагалася втиснутися в кут і злитися зі стіною, –  Швидко підіймай руку!

– Але… я… – залепетала та.