Розділ 12.1

Я – першооснова. Події відбуваються саме так, як відбуваються лише тому, що я на них дивлюся і  оцінюю зі свого погляду. 

Якби я відвернулась і почала дивитися в інший бік, то й люди, які в цих подіях беруть участь, стали б поводитися інакше і говорили б по-іншому. 

Це дуже дивне відчуття – коли від кожного твого слова або кроку залежить те, як розвиватиметься подальший сюжет історії під назвою життя. І не тільки мого, а також тих, хто зі мною якимось чином пов'язаний.

Іноді я люблю пофілософствувати. Особливо, коли робити нічого, ось як, наприклад, сьогодні.

Сьогодні неділя – похмурий, мокрий, нескінченний день… 

Дощ йшов усю ніч,  світанок встав похмурим, а скло продовжувало трястися від поривів вітру, тому, заплановану з учора прогулянку  я скасувала.

Данило зранку поїхав до матері. 

Світлана Олександрівна затіяла невелику перестановку у квартирі та мобілізувала сина на фронт боротьби з важкими меблями.

Я була навіть рада цьому, бо в глибині душі трохи побоювалася, що Данило тепер вирішить, ніби має право порушувати мій спокій, коли йому тільки заманеться.

Такого я нікому не дозволю і не буду підлаштовувати свою незалежність під чиїсь бажання!

Але вигоди від спілкування з Данькою – як я продовжувала кликати його про себе – безумовно є, і вигоди ці чималі: мати, наприклад, вчора цілий вечір не чіплялася до мене. 

Напевно, вирішила, що Данило прийме на себе основний удар. Якби її воля, вона одружила б нас негайно, от хоч  прямо завтра.

І щось мені підказувало, що Данило б погодився, не роздумуючи! Але чому, ось що цікаво! 

Кохання з першого погляду і до останнього подиху? Сумнівно… А з іншого боку… Я – не багата спадкоємиця, не перспективна розумниця з блискучим майбутнім! Ніякого прибутку з мене він не матиме, тільки всі нерви собі  витріпає… То що йому потрібно?

– Параноїя? – запитала я Рижа, який, як завжди, мирно сопів на моєму ліжку. – Чому я не можу повірити в те, що хтось покохає мене просто так? Не тому, що я відповідаю якимось там ефемерним критеріям, а просто так?

Риж смикнув вухом, почувши мій голос, але очі розплющувати не став.

Я зітхнула і знову подивилась за вікно.

Якщо я – творець і першооснова власного життя, то чому не все в ньому підвладне моїм бажанням? 

Ось, наприклад, закортіло мені розшукати втікача-батька. Адже так чи інакше – ми пов'язані. Він вплинув на моє життя, то чому я не можу вплинути на нього?

Після розмови з березою, думка про батька переслідувала мене невідступно. А якщо я права, і дар мені дійсно дістався від нього? Адже не може бути такого, що я єдина в цілому світі, хто чує голоси дерев та трав!

Нерозумно списувати це на якусь, невідому науці, психічну хворобу. Напевно, якби я була хвора на голову, це б і в інших моментах життя виявлялося б. 

А лікар тоді сказав матері, що агресивна поведінка та нестійке сприйняття світу – типові проблеми у підлітків. 

Хтось сприймає дорослішання спокійно, а в когось вирують гормони…

– Скажи мені, що з твоєю головою? – не втомлювалася допитуватись у мене мати.

А моя голова зачарована думками, які майже не мають відношення до школи, майбутньої кар'єри чи вигідного заміжжя… Тепер у ній оселилася ще одна невідступна думка.

Отже… Що я знаю про батька? Тільки те, що я дуже схожа на нього зовні. Ні імені, ні віку – нічого, звідки можна відштовхнутися.

Нехай він покинув мене ще до мого народження!  

Напевно, я мала б злитися на нього, але злитися не виходило. Навпаки, знаючи, яким подаруночком є  моя мати, я  навіть виправдовувала його. 

Якщо він так вчинив, значить,   мав вагомі причини... 

Завивання матері про те, що він негідник, ніяк на мене не впливали, і думати про нього як про негідника, я не могла.

Тож, бажання знайти батька, міцніло в мені з кожною секундою. 

Але звідки розпочати пошуки? Мати мені, напевне, у цьому задумі допомогати  не буде.  

Я стурбовано забарабанила пальцями по підвіконні, і мене раптом осяяло.

Світлана Олександрівна! Вона дружить з матір'ю чи не все життя і, напевно, дещо знає про ту історію, можливо, навіть бачила батька наживо. 

Здається, вони з чоловіком поїхали з міста вже  після мого народження.

Я навіть підскочила від радості. Данило! Ось хто мені допоможе! 

І я посварила себе за те, що не спромоглася записати номер його телефону, інакше подзвонила б йому прямо зараз, негайно.

День перестав бути нудним – він сповнився очікуванням та надією.

Я  стирчала біля   вікна, пританцьовуючи   від нетерпіння.

І тільки-но Данило клацнув засувкою хвіртки,  вискочила на подвір'я і попрямувала до нього з самим невинним  виглядом.

– Є хвилинка?

– Майє… – трохи здивувався він, – уже й не сподівався побачити тебе сьогодні. Звісно, ​​заходь. Я тільки в душ на п'ять хвилин... втомився і промок...