Обов’язкове шикування учнів начальних класів на шкільному дворі.
Прикрашені веселими кульками та написом: “Ласкаво просимо” матові скляні двері, що охороняють вхід до обителі знань.
Блискуча білосніжна посмішка беззмінної директорки Діни Віталіївни: випещеної жінки з моложавим обличчям та фіолетово-сірим волоссям.
Урочиста промова, що призначена викликати у слухачів благоговійний трепет перед безмежним всесвітом цифр, літер і геометричних фігур.
Першокласники всі одягнені у майже однакові, стильні, чорно-білі костюмчики.
Першокласники рожевощокі, радісні та щасливі, бо вони ще не усвідомлюють, в яку країну жахів потрапили.
Шкільний вальс із колонок, розташованих по обидва боки від входу.
Такі вони, безглузді атрибути та традиції першого вересня.
Я навмисне встала подалі від цієї вистави, тому промова Діни Віталіївни долітала до мене не зовсім розбірливо.
Перші ряди ще якось слухали директорку, а останні вже ні, вони гомоніли, перемовлялися, пересувалися туди-сюди.
Дехто зі мною вітався, і я відповідала, дехто поглядав надмінно і наривався на такий же зневажливий, гострий погляд.
Шкільний двір нагадував клумбу, ряснів від великої кількості різноманітних букетів, і щороку я неймовірно страждала, дивлячись на таку купу марно згиблених квітів.
Ось і тепер відчула, як сльози защипала очі, і почала люто їх терти.
– Ридаеш від щастя? – реготнув за моєю спиною Льошка Мухін. Він належав до числа тих небагатьох однокласників, з якими в мене склалися, якщо не дружні, то принаймні нейтральні стосунки…
Ми з ним навіть у бібліотеку якось разом ходили.
– Да ну тебе! – відмахнулась я.
Льошка глянув на меня своїми жовтими, трохи навикаті очима і посміхнувся на весь рот. Він був бритий наголо, лоповухий, і коли ось так широко посміхався, то нагадував мені колобка із народної казки.
– Що таке? – спитала я і мимовольно покатилась від сміху, дивлячись на його обличчя, що розпливлося наче масляний млинець.
Він моргнул рудуватими віями, відвів погляд.
– Так, нічого… – і підхопивши рюкзак, попрямував до дверей школи, куди вже ринувся яскравий, різнобарвний натовп.
Я почекала, поки звільниться прохід й увійшла до школи однією із останніх.
У вестибюлі панував шум і гамір – нічого не можна було розібрати.
Я прискорила крок і повернула праворуч, туди, де розташовувалися навчальні кабінети.
Кабінети молодших класів розміщувались, здебільшого, на першому поверсі, а старшокласникам дістались третий та половина другого.
Я одним махом промчала широкими сходами на третий поверх і зіткнулась в проході з нашою класною керівницею.
– Доброго ранку, Тамара Михайлівна, – привіталась і хотіла вже прошмигнути повз неї в рекреацію, але вона спіймала мене за лямку рюкзака.
– Майя… нам треба поговорити… – промовила, якось стурбовано на мене поглядаючи.
Розмови з вчителями не обіцяли, як правило, нічого доброго.
– Перший урок скоро… – я спробувала викрутитись.
– Нічого, встигнемо! – вона взяла меня за руку і повела до найближчого порожнього кабінету, у якому найчастіше проводилися уроки географії.
Прикрила двері.
– Сідай, Майє.
Але я похитала головою і приняла вичікувальну позу.
– Як бажаєш… Послухай, тебе не відрахували із школи торік лише тому, що твоя мати дуже благала не губити твоє майбутнє, – без натяків проговорила Тамара Михайлівна.
– Знаю, – відповіла я спокійно, але насторожиливо і почала розглядати карту світу, що висіла на стіні за спиною вчительки.
– Я також хочу, щоб ти закінчила школу.
– Напевно, це було б непогано… – обережно погодилася я, ретельно обводячи поглядом порізано узбережжя південної частини Атлантичного океану з боку Латинської Америки.
– Я ось що подумала… У тебе непогані оцінки з гуманітарних наук але точні – твоя ахіллесова п'ята. Це можно і потрібно виправити.
– Репетитор? Заперечую!
– Не обов'язково. Принаймі поки що. Ти розумна дівчинка, Майя, але неуважна і розсіяна.
– До чого ви хилите, Тамара Михайлівна? – безцеремонно перебила я класну керівницю, починаючи здогадуватися, куди вітер дме.
– Хіба можно переривати вчітеля! – вона сплеснула руками. – Я не все сказала!
Тамара була ще молода, вразлива і прагнула приділити увагу кожній дрібниці, яка безпосередньо стосувалася шкільного життя.
А після того, як минулої зими у неї стався викидень, і вона місяць пролежала в лікарні, то і зовсім зробилася ніжною і турботливою. Щоправда, дуже сумною.
Ходили чутки, що вона тепер взагалі навряд чи матиме дітей. Дехто з учнів навіть намагався жартувати з цього приводу. Що вдіяти! Підлітки жорстокі! Я не жартувала і не співчувала – мені було байдуже, у кого і як складається життя, мене поглинало море власних проблем, які здавалися нерозв'язними.
#348 в Любовні романи
#81 в Любовне фентезі
#34 в Молодіжна проза
#3 в Підліткова проза
інший світ, перша любов і таємниці, дівчина з магічними здібностями
Відредаговано: 01.06.2024