5.2

– Хочеш, проведу тебе до школи? – прервав мої роздуми Данило. – У мене перша  пара тільки о десятій починається…

– Ще чого бракувало! – скривилася я.

Зібралась швидко. Декілька  книг у торішній  рюкзак  – принципово не захотіла купувати новий  – зошити, ручки, щоденник – теж у торішній, злегка пом’ятій обкладинці. 

Нести вчительці  квіти я не збиралась. Її  і без мене квітами завалять.

Одна надія,  що перший шкільний день не буде  таким уж важким і довгим.

Я з заздрістю подивилась на   гірку посеред ліжка  –  то під ковдрою продовжував мирно  сопіти Риж  –   и вийшла з дому.

Дощ майже закінчився. 

Деінде, між попелястих  нагромаджень хмар, прозирало золотаво-блакитне  ясне мерехтіння  –  рідкі  спалахи надії в безпросвітній сірости буття. 

Я повільно пішла вулицею, старанно оминаючи калюжі, щоб не забруднити кросівки і думала  лише про те, як через декілька часів  піду обратно додому,  і жила тільки цією втішною думкою.

За моєю спиною пролунав веселий щебетливий голос, потім повз  прошелестіла  моя однокласниця Анька, одягнена у витончений світлий плащ, з модною рожевою сумкою   і яскравим букетом у  руках.  Поряд з нею, недбало  закинувши на плече  рюкзак,  йшов Ярик.

Обігнавши мене на кілька колків, Анька  раптом зупинилась  і обернулась.

– А, Маличева! – сказала вона з єхидною посмішкою, – Зібралась до школи? А я думала, ты вже вулиці метеш в уніформі.

Колись, а саме у третьому класі, ми з Анькою дружили, але потім сталася історія, яка розділила нас назавжди. 

Може, я і була у всьому  винна, а може  просто так невдало склалися обставини.

Одного разу ми, заради розваги, пролізли  через паркан на  територію об'єкту, що охороняється:  дитячого садка, розташованного навпроти нашої школи, відразу за  футбольним полем.  

Там за нами погналася якась тітка, чи то охоронниця  чи то просто нянечка. 

Повільну   Аньку сцапали, а я втекла, знов  стрибнувши   через паркан, і крізь щілину спостерігала за тим, як тітка,  міцно тримаючи її за руку, вичитує та погрожує повідомити  про все  батькам. 

Звісно, тітка Аньку відпустила, і ми порямували додому. 

Анька весело розповідала мені,   як вона злякалася, говорила, що тепер  неодмінно займется бігом з перешкодами, а з наступного дня почали відбуватися якісь дива.

Спочатку Анька  просто уникала мене, потім  взялася  розпускати про мене плітки.  

Я здивовано пішла з’ясовувати, що трапилося, і тоді колишня подруга з ненавистю повідомила, що зневажає мене за боягузтво. Адже я, виходить,  кинула її у біді,  а за всіма законами дружби повинна була здатися у полон разом з нею. 

Та начхати, і все б нічого, але Анька принялася налаштовувати проти мене однокласників  і всіх, на кого мала хоч якийсь вплив.

Справа ускладнювалась  тим,  що Анька  – відминниця, староста класу, натуральна  платинова  блондинка с милими голубими очима, завжди була досить популярною у школі. 

А  ріст  баскетболістки  і витягнуте лице з важкою нижньою щелепою, ніяк не заважали їй матися чи не за першу красуню, дружби  з якою багато хто добивався.

Я ніколи не зараховувала себе до вершків нашого шкільного товариства, а   після розриву з Анькою  зовсім ізолювалася. Спочатку мене ще намагалися задирати, але натикнувшись на  шалений характер перестали, вважаючи,  що це – собі дорожче, бо в спробах захиститися я не цуралась нічого – ні скандалів ні бійок.

Тому й сама  Анька дала мені спокій. Ми навчалися в одному класі і вдавали, що незнайомі. 

І ось тепер колишня подруга раптом вирішила мене зачіпити.

– Ні, вулиці не мету і не збираюсь, –  відповіла я спокійно.

– Вона ж до університету вступатиме, ти що не знала! – промовив Ярик із самим серйозним виразом  обличчя.

Я  подивилась на його чітко окреслені, зневажливо вигнуті губи і знову згадала той клятий поцілунок.

– До університету? – Анька здивовано витріщила  очі, – А що, десь відкрився університет для особливо тупих, ой вибачте, обдарованих?

Я  недобро посміхнулась і з усього размаху ступила ногою у калюжу, поряд з якою Анька стояла. 

Брудна вода бризнула  на всі боки, заляпавши її світлий модний плащик і колготки.

– Навіжена! – заволала та.

–  А можу й носом у багно сунути, –  попередила я вкрадливо. 

Анька грізно стиснула кулаки. Я прийняла бойовую стійку і зручніше вхопилась  рукою за лямку рюкзака, щоб у  крайньому випадку використати  його  як зброю.  

Те, що  Анька більша і вища мене мало турбувало.

– Так, зупиніться! – уривчато сказав  Ярик, стаючи між нами.  – Усі розбірки після школи.

І, підхопивши Аньку під лікоть, потяг її вулицею.

– Треба ж, яка ідіотка… – почула я її відлітаючий голос.

Перш ніж звернути на перехресті, Ярик озирнувся.